/
Новини, соціальні ток-шоу та розважальні проєкти: ведуча Інна Москвіна про особливості роботи у різних телевізійних форматах
Інна Москвіна – обличчя телеканалу UA:ПЕРШИЙ та ведуча популярного ток-шоу «По-людськи». Філолог за освітою та журналістка за покликанням спробувала себе на телебаченні у різних ролях та жанрах: починаючи із ведення студентського розважального шоу і закінчуючи модераторством перших в незалежній України дебатів кандидатів у президенти.
Редакція MediaSat поговорила з ведучою про особливості роботи в різних телевізійних форматах, екстремальні випадки та емоційність у прямих ефірах, а також про секретні прийоми журналістів під час спілкування з гостями у студії.
ДОСЬЄ
Інна Москвіна
Шлях у журналістиці та перший телевізійний досвід
Перший досвід роботи на телебаченні відбувся ще під час навчання в університеті. Прийшла на Закарпатську обласну телерадіокомпанію, де працювала у програмі «Очима студентів» – це було щось легке, досить просте, так би мовити, «що бачу, про те й співаю».
Далі працювала у школі за фахом (ред. філологія, українська мова та література). А вже потім стався щасливий випадок: моя майбутня подруга, тоді вже відома ужгородська журналістка Лариса Липкань, побачила мене з вікна автобуса і запросила на телекомпанію «Край-ТБ».
На канал тоді шукали людину, яка зніматиме програму «Барометр». Більшість журналістів такого формату не любили: треба було придумати тему і питати людей на вулиці, що вони думають з цього приводу. Теми різні, але легкі, прості, зрозумілі: від «Кого з тварин ви тримаєте вдома?» до «Яку книгу зараз читаєте?».
Опитувати людей на вулиці мало хто любить, а я це робила із задоволенням. Говорити з містянами мені було легко і цікаво.
Далі вже більш детально із професією репортерки, журналістки, редакторки та ведучої я познайомилася у Харкові, у медіагрупі «Об’єктив». Основу професії я здобула саме там.
Про найекстремальніший випадок у прямому ефірі
Колись я вела новини на «1+1». Ранковий ефір, останній випуск, близько 10-ї години. Написала підводки, спустилася в студію, сіла. Скадрувалися. Режисер каже: «Хвилина до ефіру». А до мене доходить: комп’ютерника, який запускає суфлер, немає. Ще й редакторка, яка мала роздруковувати текст, його не принесла.
Я кричу режисерові: «У мене немає текстів!». Режисер: «Нічого не можемо зробити!» і запускає початкову шапку новин. Це були найдовші 20 секунд у моєму житті.
За цей час я прокрутила в голові весь випуск: перша начитка, у Верховній Раді виносять на голосування 4 законопроєкти. Далі включення – нормально. Потім дві чи три міжнародні начитки, їх теж можу розповісти, але в останній, про кандидатів у президенти якоїсь далекої мені країни, я не пам’ятаю прізвищ. «Домовлюсь з режисером і останню начитку не дамо» – вирішила я протягом тих же 20 секунд.
І в цей момент помічаю під столом тексти свого попереднього випуску. Зазвичай я все своє забираю зі студії, а ці листки якимось дивом залишила. В останню секунду хапаю ці аркуші, одразу вітаюся і починаю читати оту начитку про законопроєкти. У процесі бачу редакторку, яка йде з новими текстами, і простягаю руку, аби вона подала мені їх через стіл. Вона ж чомусь обходить стіл, підходить до мене, заглядає в тексти й каже: «Іннусю, я тобі виправила цю начитку!». Я відриваю очі від аркуша і тихо-тихо відповідаю: «Ми в ефірі». У редакторки змінюється вираз обличчя, вона сповзає з-за столу і навшпиньки йде. Трохи врятувало нас те, що було багато змонтованого відео, і весь час, доки редакторка була коло мене, режисери тримали картинку.
Відтоді я завжди сама роздруковувала тексти і, м’яко кажучи, невпевнено почувалася, якщо раптом у мене не було їх під час випуску.
Початок співпраці з UA: ПЕРШИЙ
З тоді ще Першим Національним телеканалом я почала працювати навесні 2014-го року. Компанію очолив Зураб Аласанія, у чиїй медіагрупі «Об’єктив» я виросла як професіонал. Саме від нового керівництва я отримала пропозицію стати співмодераторкою перших в історії незалежної України дебатів кандидатів у президенти.
Влітку того ж року я стала ведучою вечірніх новин, де працювала до 2016-го. Знов на Суспільне я прийшла через три роки вже у якості продюсерки. Пізніше стала ведучою програми-марафону «На карантині», яка плавно перетворилася на «Суспільну студію». По суті – це тригодинне прямоефірне ток-шоу. Тільки спершу в кадрі був один ведучий, а згодом ведення програми стало парним.
Чому я люблю UA:ПЕРШИЙ? Бо це професійний і людяний колектив. Бо тут я можу залишатися сама собою.
Цінності каналу збігаються з моїми. Тут немає замовних матеріалів, брехливих новин, чиїхось особистих інтересів. Це новини і ток-шоу, яким можна довіряти, а це важливо – мати точку опори у такому швидкозмінному непевному світі.
Особливості роботи з людьми у соціальних програмах
У програму «По-людськи» герої приходять, маючи якусь проблему, і саме тут вони мають можливість її вирішити. У нас є експерти, які намагаються розібратися у ситуації: аби глядачі мали змогу вчитися на чужих помилках і знали, що робити у подібних випадках.
Експерти – це четверо компетентних людей, запрошених саме для цієї програми. Щоразу це нові фахівці, адже кожна історія особлива і необхідно шукати гостей, які розуміються саме на цій темі. Також майже на кожен ефір ми запрошуємо юриста, бо досить часто проблема людей лежить у правовому полі.
Мета програми: говорити просто про головне і допомагати людям. Вона відрізняється від інших шоу тим, що тут нікого не обвинувачують та не ображають, а співчувають і допомагають знайти вихід.
Про емоційність в ефірах
Мені трохи легше, бо, готуючись до програми, я вже знаю історію та героїв. Перші мої емоції бачить редакторська група, а на програмі вже трохи спокійніше.
Але бувало по-різному. Наприклад, до нас приїжджала жінка, яка хотіла зберегти в селі школу. Здавалося б, нічого щемливого не має бути – ні трагедії, ні драми ж немає. А вона так розповіла про школу, про те, що втратять діти через її закриття, і наскільки їй болить ця ситуація, що сльози у мене таки навернулися.
Якби я знала як контролювати емоції, то, мабуть, керувала б світом. Якщо мені болить, це по мені видно. Якщо обурена – теж.
Більшість історій чіпляє. Бо вони про несправедливість, якої я не терплю. Коли страждають діти, старенькі чи тварини – це для мене найпекучіші історії.
Підготовка героїв до інтерв’ю
Якщо вже людина погодилася приїхати на програму, то готова розповідати й сама. Інша річ, що її може збентежити сама атмосфера: телебачення, студія, камери, експерти.
Будь-що може вплинути на здатність розповідати. Тоді я спокійно, по-доброму, по-простому починаю розпитувати. Іноді заходжу здалеку, щоб людина розслабилась і розповіла, чому прийшла до нас. Мені цікаво знати, що сталося, і якщо герой програми бачить цю чесну зацікавленість, він розповідає.
Можу й просто підбадьорити перед записом коротким словом, посмішкою, якщо бачу, що людині трохи некомфортно.
І, звісно, перед початком програми наші редактори спілкуються з героями: розповідають, що і як буде відбуватися на знімальному майданчику.
Про перший випуск програми «По-людськи»
Він був довгоочікуваним. На час виходу випуску в ефір вже було відзнято чимало, і я навіть не знала, з якої програми все почнеться. Звичайно, завжди хвилюєшся та переживаєш за щось нове. Тут було так само і навіть більше, бо проєкт великий і складний.
Першою стала історія, де з ознаками отруєння до лікарні потрапили два підлітки, а перед цим місцевий фермер якраз обробляв хімікатами поля соняшника. Батьки дівчаток запідозрили, що ці речовини могли потрапити на сади та городи, а діти отруїлися, коли їли черешню. З’ясували у студії, що фермер розпилював з літака речовини, які з повітря вносити на поля не можна. Тож дійсно, хімікати могло віднести вітром на обійстя селян.
Чи все вийшло у цій програмі, як я би хотіла? Звісно, ні.
Щоразу, коли відзняли, розказали, розібрали, на виході зі студії думаєш: а ще можна було так, а ось цей момент розібрали не до кінця, а тут хотіла ще запитати-уточнити, але забула. Якщо колись вийде програма, яку я відзніму і скажу: все вийшло. То, мабуть, треба буде згортати проєкт через самовпевненість ведучої:)
Особливості роботи багатофункціональної ведучої – як працювати в різних форматах і як навчитися перелаштовуватися
Коли ти двадцять років працюєш в новинах, то складно перемикатися на інший формат.
Для програми «По-людськи» згодився мій невеликий досвід на зйомках програми «Моя країна»: вона починалась з мультфільмів, які стосувалися певного регіону України, а після перегляду ми вже обговорювали з мешканцями цього регіону їхній край. Це була, фактично, моя перша розмовна студія.
Взагалі я люблю виклики, люблю пробувати щось нове. Основа завжди залишається та сама: ти неупереджено ставишся до людей та їхніх історій, оперуєш фактами, нікого не звинувачуєш. Єдине, що потрібно у соціальних проєктах – більше людяності. Ти намагаєшся зрозуміти обидві сторони, чому цей так повівся, а той так відповів. Не просто викладаєш сухі факти, а розбираєшся, чому так сталося. І це «чому» виводить тебе за рамки новинного формату.
Про підготовку до прямих ефірів, хобі та роботу мрії
З собою на ефір беру тільки розум. Ні медитація, ні музика, ні вправи для дикції – нічого такого не роблю. Перед кожним ефіром уважно вичитую історії та читаю інформацію, дотичну до теми програми.
Якщо в мене у програмі жінка, яка впала у маршрутці й зламала ногу, то це її історія. Але, крім цього, я також маю знати, що відбувається з маршрутками в країні, скільки травмованих від поїздок у маршрутках є на сьогодні й чому так. Ти маєш знати більше, ніж саму історію, що звучатиме в ефірі.
Талісманів чи забобонів якихось у мене немає. Я вірю в розум і в роботу.
Взагалі інших варіантів у роботі, крім телебачення я ніколи не розглядала. Вони мені навіть не траплялися ніде: ані газетна журналістика, ані радіо.
Телебачення дало мені все, що я маю: роботу, сім’ю, друзів, можливість щодня бачити інший світ і трохи змінювати його. На питання про хобі я й досі чесно відповідаю, що робота і є ним.
Якби я не працювала на телебаченні, була б доглядачкою панд. Розмовляла б з ними, слухала аудіокниги – не робота, а мрія.
