Володимира Мулу я особисто знаю більше 12 років і весь час мав нагоду на власні очі спостерігати його життєвий шлях та творчі потуги. Починаючи від студента і закінчуючи продюсером. Після перегляду фільму «ЮКІ – Історія перемог вільних Українців» я вирішив зробити інтерв’ю, зовсім не схоже на ті, які робила преса і відкрити Володимира світу таким, яким його знаю я.
– Володимир, питання з екскурсом в дитинство. Коли почалось і з чого захоплення технологіями, телебаченням, контентом?
Захоплення почалось, коли мені було років 14-15. Я тоді ходив в 8-й клас, це був 2003-й рік. Справа в тому, що на Західній Україні звідки я родом, а це містечко Городенка на Франківщині, в 90ті та на початку нульових були проблеми з прийомом ефірного телебачення. Прикарпаття, складний рельєф тому причина. Вже тоді у людей на хатах з’являлись супутникові антени.
У мене був однокласник, який постійно дивився телеканал RTL і таким чином опановував німецьку мову. Ми разом вчились в гімназії, де було тримовне викладання: українська, англійська та німецька. І це було диво, що є приклад, коли телебачення стає в нагоді з опановування іноземної, досить, непростої мови. Я інколи час від часу заходив до нього в гості. Одразу скажу, що це був відверто просунутий хлоп, на їх будинку були встановлені декілька супутникових антен, і в той час, як ми приймали з ефіру пару-другу телеканалів, у нього була можливість приймати їх сотнями у відкритому доступі різними мовами. Мало того, одна з антен була з встановленими актюатором та позиціонером, що давало можливість приймати «екзотичні» супутникові позиції.
Мене зачепив принцип, що є антени, які дозволяють приймати велику кількість каналів, їх можна повертати на різні позиції, ставити хоч на підлогу, все одно є прийом, і це все в Городенці. Бо в цей час щоб прийняти декілька ефірних телеканалів я мусив піднімати антену мінімум на 10 метрів вгору, і все, що вдавалось прийняти – один-два телеканали з Чернівців, це при тому, що Городенка – районний центр Івано-Франківської області, хоча на кордоні з Чернівецькою та Тернопільською областями.
У містечку добре приймались телеканали УТ-1, Інтер, хоч на «виделку», бо ретранслювались в метровому діЯпазоні. 1+1, ICTV, СТБ, і згодом ТЕТ і М1 – ретранслювались в дециметровому діЯпазоні і потрібна була ефірна антена з якісним підсилювачем.
Щочетверга до моєї бабусі по підписці приходила газета «Експрес» із додатком та телепрограмою. І я реально бачив перелік телеканалів, яких у мене не було. Наприклад «Enter-фільм», а там були непогані фільми на новорічні канікули. І це було стимулом – піднімати ефірну антену вище доки вистачало дротів і крутити. Але, звісно, результату не було, бо той канал був супутниковим. І я розумів, що у умовного Петра із супутниковою антеною цей канал є, а у мене – немає. Це стимулювало задуматись над тим, що мені потрібна супутникова антена!
І перше, чим я вирішив зайнятись – це почати збирати гроші на супутникову антену. Я творчо підійшов до процесу – економія на пиріжках та шкільних обідах, підробітки. Довго збирав і врешті придбав супутникову антену 60 сантиметрів в діаметрі. Та й отримав перше розчарування – сама супутникова антена нічого не дає, потрібен був конвертор, супутниковий приймач.
Не пам’ятаю де, але я роздобув супутниковий тюнер для прийому аналогового сигналу. Це був ще той допотопний артефакт, де налаштування телеканалів було за допомогою ручки, як у радіоприймачеві. Перший супутник, який я прийняв – це був Hot-Bird. Звісно, що в аналоговому мовленні каналів там було не багато, майже всі транспондери було переведено на цифрове мовлення, але мені ще вдалось застати аналоговий прийом. Сам факт, що у мене вдома працювало супутникове телебачення – це вже було круто.
– Як розвивалось захоплення? Звідки брались знання? Що дивився? Чому віддавав перевагу?
В 2005 році, коли я вчився в 11 класі, придбав, як зараз пам’ятаю, за 300 гривень цифровий супутниковий приймач Globo 4100 plus- простий тюнер без картоприймача. Після підключення я просканував весь Hot-Bird, стало набагато цікавіше дивитись телебачення. Але потім я дізнався, що антену можна перекрутити на іншу позицію, на 5 градусів східної частоти на Siriusі приймати українські канали.
Реалізації задумки заважала технічна реалізація – антена була прикручена до спеціально облаштованого кріплення, яке змайстрував мій татусь на даху будинку. А у мене малого такої високої драбини у наявності не було. Тому я фізично не міг підібратись та комфортно перелаштувати позиції. Я знав, в яку сторону слід було повертати антену – підгледів в мережі інтернет. Але ж драбини не було, щоб підлізти і попустити болти. Тому було знайдено вихід із ситуації. Я знайшов довгу палку, якою іще два дні тому оббивав горіхи, і почав з усієї сили бити по кронштейну, по держаку конвертора. Наполегливість дала результат – я добився того, що антена змістилася на захід в позицію 5 градусів східної довготи. Але цього виявилось замало, тому що «тарілка» повинна була дивитись дзеркалом дещо вниз. Довелось шукати вихід – прив’язати шнурка до трубки тримача конвертора і потягнути антену вниз. Таким чином я зафіксував позицію, щоб прийняти українські телеканали, яких на той час ретранслювалось біля 10. Згодом таким «геніальним» чином був налаштований прийом супутника Amos-1 в позиції 4 градуси західної довготи. Але мене завжди бентежив той факт, що конвертор в мене лише один і доводиться крутити антену між трьома позиціями по системі «палка-шнурки».
Звісно, що з цим миритись було неможливо, тому я підзаробив грошенят, купив один конвертор, потім ще один, а згодом – іще один. Коли налаштовував – спалив не один diseqC. На практиці перевірив, що спочатку треба все налаштувати, а потім струм вмикати. Після того як налаштував «горинич» і почав стаціонарно приймати HotBird – Sirius–Amos, я придбав антену 120 см харківського заводу «Варіант» і навіть налаштував «східний горинич» на позиції 90-80-75 градусів із перемикачем на 12 вольт. Як для 2005 – 2006 років, то приймати під сотню телеканалів українською, російською мовами – це було досить продвинуте заняття.
– Коли вперше відбулось знайомство з мережею інтернет?
В Городенці інтернет був від Укртелекому, і це був dial-up. І ще інтернет був на Пошті. В приміщенні поштового зв’язку стояли 2 комп’ютери, я приходив, платив гроші в касу і мені давали доступ до мережі інтернет на проплачений час. Як комп’ютерний клуб, але 2 комп’ютери в залі Укрпошти в Городенці) ) Я закачував інформацію на флешку і йшов додому читати. Зберігав таблиці із супутниковими телеканалами з Lyngsat.cоm, сторінки форумів, статті з сайтів, присвячені телебаченню. Життя в райцентрі – це вам не столиця)
Вдома інтернет у мене з’явився знову ж таки за допомогою усе того ж більш просунутого однокласника. У нього був dial-up модем, який вставлявся в материнську плату комп’ютера і він мені його позичив на декілька днів, із паролем, логіном, номером дозвону. Отримавши в розпорядження таку халяву, я відривався на повну, просиджуючи в мережі годинами. Але щастя закінчилось рівно в той момент часу, коли зателефонував однокласник і сказав, що його викрили, бо пароль/логін були чужими, а він на цьому паролі добряче насидів, винен грошей, які потрібно заплатити за користування. Тож ця історія швидко з dial-up закінчилась.
У однокласника тато займався супутниковим телебачення, встановленням антен, комп’ютерами, тому звісно, що у нього було більше інформації, більше знань, і більше досвіду. Він навіть пішов далі, підключався за допомогою комп’ютерної карти SkyStar на прийом транспонедерів провайдерів супутникового інтернет і займався «супутниковою рибалкою». В той час для нас це було як злітати на іншу планету – людина через супутникову антену на комп’ютер ловить аудіо, відео файли, які качають інші користувачі.
Зараз складно комусь розповідати, але років 15 тому інтернет в райцентрах, я вже не кажу про села, був явищем рідкісним, навіть екзотичним. Єдиним постачальником була компанія «Укртелеком». І якщо у тебе вдома був стаціонарний телефон – тобі поталанило. Ще більше тобі повезло, коли не було черги і твою лінію підключали до комутатора. А якщо лінія була нова і до комутатора не дуже далеко, то ти отримував чудову швидкість. Але треба було мати вдома стаціонарний телефон.
Навчаючись на першому курсі КПІ я поїхав на радіо ринок Каравєві дачі і там придбав 90 метрів кабелю – вита пара. Привіз в Городенку і кинув до сусіда через паркан, город, гараж, літню кухню і завів безпосередньо в його будинок, де підключився до DSL-роутера, і тяг від нього інтернет в такий спосіб. І все було класно, доки він не вмикав torrent-клієнт, який наглухо забивав канал, і у мене доступ до мережі взагалі пропадав. Доводилось йому телефонувати і просити вимкнути закачку, так як за інтернет ми платили з половини. І я мав повне моральне право вимагати рівноправ’я. Через декілька років я вже підключив для батьків нормальний, власний інтернет, без розподілу із сусідом.
– Твій перший сайт був telesputnik.org.ua. Де і як навчився програмувати?
HTML ми частково почали вивчати в школі на інформатиці. У мене був програмний HTML-комплекс Adobe Dreamweaver і я самостійно вивчав програмування, особливо складного там немає нічого. У мене на комп’ютері був свій локальний сайт, який я наповнював сторінками. А коли вже переїхав навчатись до столиці, розмістив його на домені juniorsat.org.ua та безкоштовному хостингу. Так як тематика почала розширюватись і окрім таблиці частот та файлів з’явились новини, потрібно було змінюватись, тому я знайшов домен telesputnik.org.ua – придбав його і вже за цією адресою був ресурс із новинною складовою.
Щоб отримати в 10-му гуртожитку КПІ доступ до мережі інтернет і до зовнішніх каналів, а не лише до інтранет, я став адміністратором мережі. Всередині мережі КПІ був доступ до всіх ресурсів політеху, сайтів, працював торент-трекер. Фактично, студенту і не потрібен був доступ до зовнішньої мережі, тому що все, що з’являлось в інтернеті – автоматично потрапляло в локалку і на комп’ютери користувачів. Й цього було достатньо. А статус адміністратора давав можливість отримати доступ до проксі-сервера, через який була можливість виходу в український та світовий інтернет. Тобто за свою роботу ми нічого не отримували, але як нагорода – безкоштовний інет.
Взагалі-то, коли я вперше поселився до гуртожитку – мені очі відкрилися. По коридорах вздовж стін були зосереджені довжелезні магістралі кабелів, які по одному-другому заходили в кожну кімнату. За 5 з половиною років, поки я жив в гуртожитку і був адміном, за моєї ініціативи ми всі шнури перемістили в короби і навели естетичний лад. 10 мегабітні світчі були замінені на 100 мегабітні, оновили і замінили центральний сервер. Результат настільки подобався Студраді і Профкому, що мене преміювали додатковою стипендією від Профкому, фактично я отримував подвійну стипендію, і мені не потрібно було йти і шукати роботу. Тому за цих 5 років в гуртожитку я не лише був забезпечений хорошим доступом до мережі інтернет, а й мав чудову можливість підтримувати власний сайт.
– Чому був присвячений сайт? Чому і як змінив доменне ім’я на teleprostir.cоm? Чи вдалось на сайті трошки заробити?
Сайт звісно був присвячений супутниковому телебаченню. Він фактично дублював в деякій мірі таблиці частот з Lyngsat, але мені здається, що він був більше зосереджений на українських каналах і формат подачі матеріалу був легший. Користувач, який заходив на нього – одразу повинен був зрозуміти, що, як і скільки? В першу чергу я його робив для таких людей як я сам.
А домен я змінив дуже з простої причини. Знаєш, є такий всесвітньовідомий фанат супутникового телебачення, звати його Олександр Глущенко, я зараз із ним спілкуюсь. І він мені якось сказав: Володимир, домен teletsputnik.org.ua – не дуже гарний, тому що є журнал «Телеспутник» і це все пахне плагіатом. У твого проекту майбутнього немає з таким доменним ім’ям.
Я задав питання: що робити?
Отримав відповідь: йди, думай, вигадай круту, ексклюзивну і аутентичну назву, щоб більше ні у кого не було! Пішов думати)) На пошук нової назви і купівлю домену витратив десь тиждень часу. Так з’явився teleprostir.cоm. Назва лежала на поверхні. А так як сайт був україномовним, що було досить дивним явищем для того періоду, то і назву для домену я шукав українською мовою. Пошукових запитів українською мовою практично не було, український інтернет був майже весь російськомовним. Розраховувати на велику аудиторію та прибутки дійсно було дивакуватістю.
Читайте також: Володимир Мула. Який він, телепростір?
Поки був студентом – мав час, який витрачав на наповнення сайту. Але з появою роботи, я розумів, що одного мене не вистачить і сам я його не зможу тягти. За час активного життя сайту ми навіть встигли два рази редизайн зробити. Зараз сайт існує як база новин з 2008 року з хорошою індексацією.
До того ж, завдяки сайту «Телепростір» я вперше поїхав у 2011 році на Євробачення. І для мене було важливим, що я зробив сайт, який люди читають під час Євробачення, і більше того – отримують звідти ексклюзивні новини. Ми робили перші включення, онлайн трансляції за допомогою простої веб-камери. Вже тоді я зрозумів, що тематика відео – перспективна, і за цим майбутнє. Одна справа, коли ти розумієш, що є ідея і ти ніяк не можеш її реалізувати, інша – коли ти на практиці все перевіряєш, і надихаєшся результатом, розуміючи, що в тебе в голові багато проектів, які можна здійснити. Ідея без реалізації не коштує нічого. Так само було і з «Телепростором». На якомусь етапі він вистрелив, а далі без інвестицій та вливання грошей, без допомоги інших людей – це все було б топтання на одному місці.
На певному етапі сайт дозволив мені обзавестись контактами, знайомими, здобути досвід і просто рухатись далі, вперед.
– Ти ж якийсь час був інсталятором? Що ставив? Який досвід? Яке обладнання використовував?
В 11 класі в школі я вже на власному досвіді навчився ставити і налаштовувати антени. Після закінчення школи і перед поїздкою в Київ на навчання до Політеху ціле літо встановлював антени. Скажу, що замовлень було дуже багато. Клієнти самі приходили, працювало сарафанне радіо. Причому, моя конкурентна перевага була в тому, що я навчився перепрошивати супутникові тюнери без використання комп’ютера. Два приймачі між собою з’єднувались за допомогою СОМ-портів – і з одного програмне забезпечення, списки телеканалів, налаштування заливались в інший. Для нашого регіону це було ноу-хау. На мене дивились як на чарівника.
Обладнання брав на Калинівському базарі в Чернівцях. Між Городенкою та Чернівцями 60 кілометрів, батько на машині відвозив юного бізнесмена на закупівлі. Ставив я в той час Globo, Openbox, Cosmosat. В більшості випадків користувачі хотіли «горинич» – щоб показували українські канали. Дуже рідко хто хотів поставити додаткову антену на 53, 75 або 90-й градус, щоб дивитись російські телеканали. У хаті працювали три канали, а ти приїздиш, ставиш сателітарну антену і показує телевізор вже тридцять три канали у відмінній якості. І тебе починають визнавати, ти стаєш місцевою знаменитістю,- і про тебе всі знають, слідкують за тобою, пишаються, запрошують.
У мене була історія: коли я ставив свою першу супутникову антену, виходить сусідка і каже: «Володю, зніми свою кляту антену, бо у мене радіо перестало працювати. Я тобі кажу – зніми»! Був і такий контингент. Тяжкий до науково-технічного прогресу. Але незважаючи на індивідуальності, це був справжній бум. Коли змінювались частоти, то черга стояла із грошима, щоб переналаштувати приймач. Антени тоді встановлював і в Городенці, і в районі, навіть з Івано-Франківська поступали замовлення і я їздив на інсталяції до обласного центру.
За три місяці щоденної роботи непоганий підробіток був на проживання в Києві. Якби в Київ не поїхав вчитись, то напевно свій перший мільйон заробив би на встановленні супутникових антен. Час був такий, цікавий. Я навіть встиг три антени в Києві встановити. Ще коли був старий сайт, на одній із сторінок було розміщено мій номер телефону. Мені зателефонували і запросили поставити антену на Позняках. Одна справа, коли ти ставиш антену в Городенці, інша справа, коли в Києві на 18 поверсі і у тебе не вистачає обладнання, бо в Києві все набагато затратніше, і дістатися до клієнта, і кронштейн кріпити на зовнішній стіні, інколи вона глуха, і ще купа нововведень. Після тих інсталяцій я вирішив, що із встановленням потрібно зав’язувати, а сайт переробляти. Бо не було ні часу ні можливостей.
– Коли і як почалось захоплення продакшном?
Перші програми для монтажу я почав вивчати ще в школі. Але це було просто вивчення можливостей без серйозної практики. Знімати із неабияким захопленням я почав під час своєї першої поїздки на Євробачення. Тоді я придбав фотоапарат для зйомок. Він, до речі, досі є у мене. В 2011 році я вже почав освоювати складні програми для монтажу, зрозумів, як на мене, базові речі по зйомці, налаштуванню камери, світла. Мені ніхто не показував, само прийшло.
– Як розпочалось партнерство з FMTV? Що ви виробляли?
З Віталієм Дегтярьовим я познайомився на Євробаченні в Дюсельдорфі. Коли ти знайомишся на такому івенті в чужій країні із земляками, і коли ви робите одну велику спільну справу, це зазвичай призводить до більш ніж дружніх відносин. Всі товаришують один з одним, допомагають. Я вважаю, що на таких подіях і потрібно знайомитись, тому що в Києві усі у постійних справах. Хоча скоріше за все ми б все одно познайомились із Віталіком, але напевно значно пізніше.
В Києві на базі студії FMTV в 2013 році ми запустили проект «LiveTime», який виходив на регіональних телеканалах і в мережі інтернет в режимі он-лайн. Це був цикл із 10 передач, але особливістю була саме он-лайн-трансляція. Не на колінках зроблена, а професійно. Ми могли в ефірі запускати різні ефекти, змінювати графіку, запускати відеоролики, приймати дзвінки через Skype. Це зараз аналогічна схема реалізується за допомогою окремого пристрою, а тоді було витрачено багато ресурсів, нервів і клепки на реалізацію, налаштування та запуск. Цю ідею та технологію в кінці 2013 році підхопило «Громадське ТБ», яке саме наприкінці року запустилось. Було дуже цікаво спостерігати за цим. Тоді в Україні ніхто не займався подібним, ми були першопрохідцями.
– Поїздки на Євробачення. Чому Євробачення? Хто був спонсором? Партнером? Що дало окрім досвіду?
Євробачення – тому що мені подобався цей конкурс з точки зору організації, підходу та розмаху, в Україні події такого рівня, м’яко кажучи не було. Мене там все вражало, організація, технології, техніка, рішення. Я на Євробаченні зустрів дуже багато людей з України, які працювали технічними директорами, операторами, піарниками. В плані контактів – це ТОП-подія.
Як я отримав акредитацію на Євробачення – книжку написати можна. Бо акредитовувати не хотіли.
Нагадаю, що я був студентом НТУУ «КПІ» і навчався на Інженерно-фізичному факультеті за спеціалізацією «нано-матеріали та нано-технології, а також композиційні матеріали та покриття». Тобто в сфері телебачення, журналістики у мене не було нікого. Коли ти початківець, коли у тебе немає людини, яка би замовила за тебе словечко – складно пробиватись і чогось досягати. Я це відчув на своїй власній тендітній шкурі. Де телебачення, Євробачення, а де інженерно-фізичний факультет?)) Я банально навіть не знав, до кого звертатись.
В той час в прес-службі НТКУ працювала Лілія Ямборак, головою делегації була Вікторія Романова, і я їх, м’яко сказати, задовбав своєю наполегливістю. Але саме завдяки великому бажанню акредитацію я таки отримав. І на виході «Телепростір» та НТКУ отримали багато аудіовізуальних матеріалів, які добряче розійшлись мережею інтернет.
Перша поїздка на Євробачення в 2011 році була за власний кошт. Взагалі, це була моя друга поїздка в житті за кордон.
В 2009 році я був в США за програмою «work and travel». А тут – взагалі світова подія, мандрівка зовсім іншого рівня. Я взяв свого друга та одногрупника Артема Нікуліна, він зі мною вчився на одному факультеті, любив фотографувати, саме тому потрібен мені був як фотограф. Ми поселилися в хостелі в Дюсельдорфі. Цікаво було подивитись, як люди живуть в Європі, як працюють, відпочивають.
Тому, перший раз – спонсором був «невгамовний я». Вже другий, третій раз, коли планував їхати, то телеканали, сайти мені самі замовляли матеріали і платили гонорари. Я знав, що ми зробимо дуже багато контенту, був знайомий зі всіма активностями, розумів, де ми що можемо зняти, у кого отримати коментарі, кого по фотографувати. Заплатити позаштатному фрілансеру було дешевше, ніж відправляти власного кореспондента. Мені було цікаво подорожувати, створювати контент, спілкуватись, знайомитись. Німеччина, Азербайджан, Швеція…
Була цікава історія.
В останній день конкурсу в Баку в Азербайджані я сідаю в шаттл, що віз журналістів від Baku Crystal Hall до центру міста. І по дорозі знайомлюсь зі шведом Гораном із Мальме. Банальна розмова в автобусі. Обмінялись візитівками. Він каже, я живу коло Мальме, як будеш у Швеції, – заїжджай в гості.
Я знав, що майбутнє Євробачення буде у Швеції, але не було відомо, у якому місті. І от я дивлюсь жеребкування і бачу, що Євробачення будуть проводити саме в Мальме. Я йому написав листа, що ми збираємось приїхати. Отримав відповідь, що без питань, приїжджайте, чекаю. От і дивина в тому, що я людину бачив 20 хвилин, а тебе не тільки запрошують в гості, але і чекають. І не просто тебе одного, а тебе з фотографом, тобто нас двоє. І от ми прилітаємо із Артемом в аеропорт Мальме, нас чекає Горан із табличкою «Vova from Ukraine, Wellcome to Sweden». І везе він нас не в Мальме, а в Істад, це добрячий такий шматок дороги. А так як він працює ведучим на радіо, то вдома у нього облаштована ціла студія звукозапису та виходу в етер, з обладнанням, мікрофонами, звідкіля він веде трансляції. Бо це ж Скандинавія, і взимку дороги інколи так замітає, що немає можливості дістатись на роботу.
Це була дійсна атракція, коли людина запрошує тебе до себе додому, потім ми їздили до нього на роботу на радіостанцію, виходили в ефір, спілкувались. Ця поїздка мене дуже змінила. Я навчився бути відкритішим до людей. Люб’язнішим. Гостиннішим.
До речі, із радіостанцією зі Швеції була одна цікава історія. На Євробаченні я познайомився зі Златою Огневич та її продюсером Михайлом Некрасовим. Під час «революції гідності» Михайло написав пісню «Pray for Ukraine», яку виконала Злата. Пісня була дуже денсова, ритмічна, і англомовна, щоб донести інформацію до молодіжної аудиторії Європи.
Дуже довго було таємницею, хто написав цей трек і хто саме його виконує. Тому що автори не хотіли, щоб їх звинуватили в піарі на темі Майдану. Я маючи знайомство зі шведом зателефонував йому і попросив поставити трек в ефірі радіостанції Мальме. Він погодився. Я надіслав йому трек. І після цього пішла хвиля, що трек написали шведи для українців. А відеролик набрав мільйонні перегляди на Ютубі. Через численні скарги «сусідів», ролик було видалено Ютубом, і після перезаливання його можна побачити, але кількість переглядів на порядок менша, ніж була.
На Євробаченні якраз отримуєш ті контакти, які пізнаються саме в рутинній роботі. Коли ти в Україні займаєшся своїми справами, він там в Швеції своїми, і Євробачення об’єднує. По-іншому ти ці всі теплі контакти не здобудеш.
От уяви собі, знаходишся ти у великій прес-залі Євробачення, навколо тебе десятки журналістів усіх країн Євросоюзу, а це представники ТОПових каналів свої країн, ТОПових видань, ТОПових сайтів, ТОПових радіостанцій. І серед них я, Володимир Мула з міста Городенка, представник свого порталу teleprostir.cоm, що на таку подію приїхав сам і все роблю своїми силами. І коли дивишся на цю всю організацію, то розумієш, що хочеться більшого, що є куди розвиватись і рости. І я розвивався. На 3-4-й рік я мав купу замовлень від різних каналів, робив репортажі для телебачення, інших сайтів. І вони мене самі знаходили і домовлялись зі мною про співпрацю. І знаєш, це мені гріло душу, що я зміг це зробити самотужки, що ніхто не привів мене за руку до менеджера каналу і не сказав: «Знайомтесь, це Володимир, він щось може…». До мене звертались, замовляли і таким чином я набив собі руку в плані операторської майстерності, бо я знімав один, виставляв штатив, щоб всі вмістились в кадр. У мене не було жодного суфлера, оператора, щоб мене знімав, ніхто не допомагав і отака польова робота давала дуже багато досвіду.
– Співпраця з телеканалами на інших проектах: Олімпіади? Футболи?
Першою знаковою подією після Євробачення для мене став Чемпіонат Світу з футболу в Бразилії в 2014 році. До того часу я вже робив репортажі для «Громадського ТБ», для 1+1, включався в ефір радіостанції «Львівська хвиля». Я вважаю, що з 2014 року почався період, коли я в українській журналістиці став своїм, мене знали, я активно розвивав акаунт в мережі Фейсбук, писав цікаві пости, заливав контент. І мова вже йшла не про «відбити вкладені кошти і окуповування поїздки», а вже про заробіток журналістикою.
В 2016 році я відвідав три події: Євробачення, Чемпіонат з футболу, Олімпіаду. У мене був контракт з «Громадським», «ВВС Україна», ICTV залучили мене в якості кореспондента. Я розумів свої сили, можливості, і який продукт можу створити. Одна справа створити щось для сайту, і воно вийде сьогодні-завтра, інша – вечірній випуск новин для «Факти на ICTV», коли із часовими поясами часу стає ще менше. Я отримав колосальний досвід. По-перше, тебе ставлять в щільні рамки, бо потрібно бути на зв’язку, коли в Україні випуск новин у прямому ефірі, по-друге, потрібно бути увесь час у тонусі. Саме в цих поїздках я багато чому навчився у Миколи Василькова, саме такої колісної журналістики, коли живеш на квартирі, там монтуєш матеріал, начитуєш, відсилаєш сюжет, звідти включаєшся у прямий ефір. Це дає зрозуміти таймінг, розпорядок дня, коли прокинутись, коли краще лягти, коли зайнятись господарськими справами.
– За яких обставин ти познайомився із Миколою Васильковим?
За часів навчання в КПІ я робив інтерв’ю з телевізійниками для порталу «Телепростір»: Олександр Гливинський, Олександр Денисов, Макс Неліпа, Костянтин Грубич, Лєра Ушакова. Якось я зустрівся із Олександром Гливинським і кажу: «Сашко, хочу зробити інтерв’ю з Васильковим». Микола тоді був на підйомі, зірка: «Третій тайм», «Інший футбол». Сашка каже: Ок, я його наберу і домовлюсь, що тебе набере такий Володя і він хоче взяти інтерв’ю, мені він не відмовить, чекай». Але перед тим, як я розповім про першу зустріч із Миколою, я зроблю невеличкий відступ.
Це був 2010 чи 2011 рік, здається. У мене було таке відчуття душевне, що існує внутрішній стоп, коли мені тяжко зробити наступний крок для досягнення поставленої мети. Адже у мене досить довго був свій мікросвіт в Городенці, де все було просто і зрозуміло, я ходив до школи, приходив додому, допомагав батькам у справах, а поїздка кудись, наприклад, вперше на море – для мене була чимось неймовірним, адже особливо я нікуди і не їздив. І тут оминаючи Франківськ, одразу потрапляєш в багатомільйонне місто Київ, в якому все потрібно пізнавати з нуля. Ти вистрибуєш із метро, до якого привчаєшся, щоб воно було першою системою орієнтирів, і навколо все незнайоме. Ба більше, ти навіть не знаєш – куди йти. Бо розуміння немає, координації у просторі. У тебе відсутні назви вулиць в голові, незнайомі будинки, мітка на карті Google тобі ні про що не говорить.
І, власне, коли я знайомився з такими людьми, а до того часу я бачив їх лише в телевізорі, в той час для мене це здавалось не дуже звичним. Тобто, вперше приходить розуміння, що ти живеш з ними в одному місті і зустріти їх посеред вулиці – це вже нормально. Але внутрішньо для тебе це не нормально, бо ти морально до цього просто не готовий. Адже до цього така можливість здавалась просто недосяжною. Для мене було дивним, що я прихожу до манежу КПІ, а там на трибуні може сидіти Олексій Михайличенко. Всесвітньовідомий гравець Динамо Київ – та ще й на відстані декількох метрів.
Після отриманих емоційних потрясінь, я зрозумів, що потрапив в інший мікросвіт «Гуртожик – навчальний корпус Університету», і в цій парадигмі інколи з’являлись магазин чи спортивний комплекс КПІ «Мередіан», і навіть в цьому новому мікросвіті, я міг зустрічати людей, яких до цього бачив лише по телевізору. І серед оцих нових для себе переживань, я точно можу сказати, що навчався бути трохи сміливішим. От навіть підійти і домовитись сфотографуватись, це неправильно чи не виховано? Стільки нових запитань було? Безліч!
Ще в 2010 році, а може раніш,дуже давно за моїми відчуттями, я на літні канікули приїхав в Городенку, а у нас день міста 28 серпня на Богородицю. В місто з великим концертом приїхав гурт «Друга ріка». Як зараз пам’ятаю, беру аркуш А4, згортаю його на 8 шматочків, щоб кожен учасник групи міг розписатись, і йду з ним під сцену. На мою вдачу, всі учасники гурту розписались, десь вдома ще лежить той лист із автографами.
Я вже забувся про ту історію….
Телеканал «Україна» знімав в 8 павільйоні на кіностудії імені «Довженка» передачу «Народна зірка», і я прийшов хвилин на 40 раніше до початку запису, бо в гуртожитку особливо робити було нічого, а йти мені пішки хвилин 15 на Шулявку. Отже я вийшов завчасно, акредитація у мене була на всі 4 місяці зйомок проекту з вересня по грудень, з правом відвідувати репетиції, прямі ефіри, – і у мене скрізь був доступ. Перед павільйоном стояла допотопна радянська лавка без спинки, з неї видно вхід, де я примостився в очікуванні. Тут підходить якийсь персонаж і сідає коло мене. Я дивлюсь – Харчишин. Потрібно було про щось спілкуватись. І я з ним розговорився. Не знаю, чому я одразу перейшов на ти, але задав йому питання: «А ти пам’ятаєш концерт в Городенці, я у тебе брав автограф?». Він каже, у мене таких історій багато, всіх в лице не пам’ятаю. Але слово-за-слово ми розговорилися і він пригадав мене. А далі розповів, як вони знімали перший кліп в США, що грошей не було і він під заставу квартири взяв кредит у розмірі 8 000 доларів в банку. Якби не дали кредит – потрібно було б продавати квартиру. А далі продовжує: «Я знаю як це – підійматися одному, коли ти робиш самотужки те, що близько твоєму серцю. І ні від кого не очікуєш допомоги». Це одкровення для мене було сильним зламом стереотипів і скороченням дистанції. Коли ми на картинці бачимо одних людей, небожителів, а в побуті вони – звичайні, прості, зі своїми проблемами і турботами, такі самі як ми.
Я нещодавно аналізував свої роки в журналістиці. Коли був студентом, я напевно зустрівся з усіма, з ким міг зустрітись. Навіть Володимир Олександрович Зеленський мені привітання з Новим роком записував для аудиторії «Телепростору» на камеру. І в принципі, оця моя сором’язливість інколи не дозволяла мені знайомитись з ще більшою кількістю людей. І я особливо ніколи не переводив стосунки із робочих в дружні. Тобто, завжди можна спробувати це зробити, але цілі не було такої самому «задружитись». Просто з кимось ти продовжуєш спілкуватись, а є люди, з якими перестаєш в силу різних причин.
Повертаючись до теми Миколи Василькова.
Як тепер пам’ятаю, це була п’ятниця, після закінчення пар я набрався сміливості набрав його. Кажу: «Добрий день, це вас турбує Володимир Мула, Олександр Гливинський домовлявся, я хочу зробити інтерв’ю». Він мені у відповідь каже: «Так, Сашко телефонував, я не проти, а де?» Я кажу: «Та КПІ»… А сам думаю, непогана ідея – КПІ, бо мені не те що не зручно, я Київ не дуже добре знаю, щоб кататись і шукати, але хто в цьому признається? І Микола мені каже: «ОК, без проблем, я завтра приїду до КПІ».
І от приїздить Васильков до КПІ, ми зустрічаємось. І першим ділом він каже: «Слухай, я так зголоднів, а давай купимо по пиріжку і чай». І ми перед інтерв’ю спускаємось до кіоску коло станції трамваю «Польова», купуємо по пиріжку, чай і йдемо спілкуватись на «поляну». Це місцевий майдан на території студентського містечка. Щоб ви розуміли, Микола був на такій хвилі впізнаваності, що поки ми з ним робили інтерв’ю, до нас раз п’ять підходили люди, просили сфотографуватись, просто тиснули руку. І тут я пишу з ним інтерв’ю. Напевно тоді я остаточно усвідомив, що ці всі дядьки і тітки із телевізору – такі самі люди. Щирі, живі і ніщо людське їм не чуже. От так ми з ним і познайомились. Потім на футболах перетинались, так і закрутилось, і призвело до інших наслідків))
– Заняття локальною журналістикою – це ж було хобі? Де був основний заробіток?
Звісно, що ми живемо в той час, коли журналістика локального рівня не може забезпечити достойний рівень життя. Тому, із заняттям «Телепростором», я паралельно працював над різними проектами і пробував заробити грошей. Наприклад, адміністрував сайти американцям. Приходилось не спати по ночам, бо там був день, і потрібно було бути на зв’язку. Саме за ці гроші я жив, і паралельно займався журналістикою.
Коли для «Громадського ТБ» підробляв стрингером, навіть ФОП відкривав. І репортажі знімав, і в кадрі сидів, і сюжети робив, і «сирий» матеріал перетворював у цукерочку. Як на той час років з 5 тому – непоганий був підробіток до основного заняття на американських сайтах. Але завжди бентежив факт, що витрачається дуже забагато сил, а якихось грандіозних сум заробити змоги немає. І постійно виникало бажання заробити щось своє. Перші власні гроші на справжній журналістиці, де я зробив все від початку до кінця, я заробив, коли зробив друге кіно «Американська мрія. В пошуках правди» і продав закордонні права. Перше кіно було експериментальне в плані грошей, бо все ж таки «Громадське ТБ» мені замовляло репортажі із США, а вже потім із всього контенту, що я на знімав, я змонтував перший фільм «Американська мрія».
– Коли і як прийшла думка зняти свій власний фільм? Чому Американська мрія?
Почнемо з того, що я не хотів знімати кіно і навіть не думав про це.
В 2009 році коли я був в США і працював за програмою «work and travel» я тих Штатів і не бачив по суті. В 2012 році, коли я був в США ще раз і спілкувався з місцевими, мені здалось, що ті люди не такі як у нас, у них інші погляди на ті самі речі, деякі з них були досить тверезо мислячі. От так і народилась ідея, що в принципі було б непогано це все познімати. Адже, коли я був в 2009, то про Україну там майже ніхто нічого не чув. Ця ситуація теж здалась дивною і хотілось розповісти про Україну.
Я запропонував «Громадському» зробити цикл із 50 сюжетів про США і життя мігрантів. І ми домовились.
В США я два тижні їздив в кабіні вантажівки із другом дитинства з Коломиї, який приїздив на літо в Городенку, а потім родина виграла «грінкарту» і мігрувала за океан. Два тижні я записував матеріали, пробував робити включення, щось монтувати, але зрозумів що на колесах, коли ти не володар свого часу, це досить складно робити. Вирішено було піти іншим шляхом, – спершу назнімати матеріал, а розбирати і монтувати його – потім. Для «Громадського» я в результаті зробив 50 репортажів, частину контенту продав сайтам та ЗМІ. Це була вже знайома мені робота, з якою я вправно справлявся. В принципі, поїздку окупив.
– Скільки часу, грошей, ресурсів пішло на створення двох фільмів?
Перший фільм ми зробили доволі швидко, на все про все пішло десь пів року. А другий фільм затягнувся на 10 місяців. У нього була інша концепція. Деяких героїв мені пропонували місцеві, когось я шукав сам. Хтось взагалі відмовив чи не відкликнувся.
Тенісистка Оленка Жернова – подруга моєї знайомої, яка теж займається тенісом і вона мені її порекомендувала.
Винахідника Вадима Чаленка мені підказав мій товариш з Чикаго.
Лікаря Юрія Мельника я знайшов на місці і домовився про зйомки.
Футболіста Дмитра Коваленка порекомендував спортивний журналіст Андрій Танасюк.
Програміста Арсена Костенка, який працює на Twitter мені порекомендували знайомі, і потім виявилось, що це чоловік знайомої, яка працювала на портал «Медіаняня» в Києві, і ми перетиналися на різних івентах.
Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук сам мені написав після першого фільму. Відтак коли був у нього у Нью-Йорку – одразу посадив у крісло та провів «допит».
Міку Ньютон, тобто Оксану Грицай, я знав особисто і познайомився з нею ще на «Народній зірці», яку знімав телеканал «Україна», тому і не було особливих проблем знайти контакти і домовитись.
Тетяну Родіну родом з Луганську, яка мешкає в Нью-Йоркові та дублює в Голівуді Джулію Робертс, я запримітив давно. Вона була в мене на олівці як переможниця он-лайн голосування пісенного конкурсу «Х-фактор», що виходив на каналі СТБ. А так як я відвідував зйомки шоу українських телеканалів, то під час її приїзду до України – познайомився із Танею, а згодом написав та домовився про участь в проекті. Як вона мені колись сказала: «Возможно, певица я не очень, но история у меня хорошая».
– Хто більше всіх допомагав? Люди, компанії?
Про перший фільм в плані грошей важко сказати точну суму, так як контент знімав я один, а мети зняти фільм не було. Пост-продакшн мені зробили безкоштовно. Тимур Мірошниченко записав закадровий текст, музику взяли із безкоштовної бібліотеки на Youtube, корекцію кольору навіть не робили. Микола Васильков написав сценарій. Все склепали докупи і вийшла «Американська мрія».
Другий фільм нам вартував десь близько 10 тисяч доларів. Основна стаття витрат це були перельоти, так як я був з оператором. Також друзі мені допомагали, але не грошима, а компенсацією витрат. Наприклад, авіаквитки зі Східного узбережжя на Західне – оплатив Віталій Дегтярьов, проживання в готелі в Чикаго на весь період зйомок – Олег Собуцький з компанії «Агробізнес». Про такі банальні речі, як розміщення вдома на ніч не кажу, бо це була нормальна практика.
Під час прокату фільму в кінотеатрах, а другу частину ми показали на великому екрані, я вже домовлявся як ФОП. Багато чого зробили нам на умовах бартеру. Промо-кампанію ми розробили власними силами через напрацьовані контакти з журналістами та медійниками. Вважаю що це нормально, коли ти комусь допомагаєш і тобі допомагають. І якщо не вийшло з першої спроби, є друга, третя, може й четверта. Головне – результат.
Показовим є те, коли я продав іноземні права телеканалу «Настоящее Время» з Чехії, то я вирішив не реінвестувати кошти, а роздати їх хлопцям з команди. І це справедливо. І попередив команду, що на наступні фільми ми будемо шукати кошти і зовнішнє фінансування, щоб до таких умов не повертатись.
– В якому ПЗ і на якому обладнанні робиться продакшн, постпродакшн?
Перший фільм було знято на звичайний фотоапарат Canon 650D з різними об’єктивами: кітовий 55 мм і 250 мм дальнофокусний. Другий фільм знімався на Canon 60D з використанням стабілізатора, кращої оптики, світла.
Фільм «ЮКІ» знімався на обладнання зовсім іншого калібру – Sony Alpha з різними лінзами, Canon Mark 4 + хороша кольорокорекція робилась, у нас було якісне світло, багато роботи проведено в тонувальній звуковій студії.
По програмному забезпеченню: перший фільм монтувався в програмному комплексі Edius, другий збирався в Adobe Premiere, переконвертовувався в Final Cut і в цьому ПЗ робились фінальні ефекти, зведення, колір. «ЮКІ» збиралось в Adobe Premiere, кольорокореція робилась в DaVinci, звук окремо писався і зводився на професійній студії звукозапису. Увесь фільм фінально рендерився в різні формати в Adobe Effects.
– «ЮКІ» – скільки часу пішло у кожного із членів команди на фільм? Бюджет?
У мене на створення фільму пішло три роки без пауз і перекурів. Найбільше часу з команди, так як я задумував цю історію і без мене нічого б не було. У інших учасників, а це Микола, Андрій, Євген часу пішло трошки менше.
Ідея – створення кіно для північноамериканського ринку з участю українців Канади та США, тому що у мене вже був досвід створення фільмів для цієї аудиторії. Стимулом було зробити продукт, який викликає резонанс і допоможе підняти рівень документалістики в Україні.
Тема хокею не була на самому початку, як ключова. Взагалі не було конкретної спортивної теми і ніхто не підказував звернути увагу саме на NHL.
Мій кум Володимир Віжняк більше 20 років слідкує за північноамериканським хокеєм, і так як я жив в Києві з ним деякий час на одній квартирі – активно був занурений в цю тематику, знав про деяких українців, які грали та навіть були володарями Кубку Стенлі. Нормальною практикою було переглядати ігри його улюбленої команди Buffalo Sabres о 6й ранку за Києвом. Я привозив куму з фірмового фан-шопу NHL на 6й Авеню з Нью-Йорку атрибутику. Хокейна тема була присутня в моєму житті останні років 10 і не впала астероїдом з неба. Все лежало на поверхні, потрібно було лише підійти творчо до збору інформації, каталогізації та вивчення, щоб зрозуміти, який великий пласт невідомого про українців в NHL невідомо українцям.
Щодо бюджету фільму, то він склав майже 6 млн гривень.
– Скільки часу пішло на отримання допомоги від ДержКіно?
Система прав на аудіовізуальний контент, використання торгових знаків, айдентики, всього що має дотичність до NHL – зовсім, дуже сильно кардинально відрізняється від того, до чого ми звикли в Україні. Для того щоб взяти інтерв’ю з будь-яким гравцем, використовувати будь-які товарні знаки, логотипи NHL, клубів – потрібно підписати контракт і заплатити гроші. У всіх гравців – по життєві контракти із NHL про захист їх прав. Навіть в фаншопі знімати – потрібен дозвіл. Ціла культура та індустрія побудовані навколо «хокейної ліги».
Причому, все зроблено на дуже високому рівні. Є архів, де все оцифровано з 1961 року, відсортовано, лежить на своїх поличках. Всі матчі в цифровій якості з 8 канальним звуком. Люди провели титанічну роботу, навели лад і тепер за доступ до архіву, його використання отримують кошти, монетизуючи результат. Підписуєш угоду – отримуєш доступ до найкрутішої бібліотеки хокейного контенту в світі.
Насправді, воно так і повинно працювати. Бо NHL – це бізнес. І бажання звернутись до держави за допомогою мало під собою логічне підґрунтя – ми використовуємо матеріали архіву, які стають державним надбанням в рамках фільму. Більше того, це робиться для того, аби фільм існував не один рік, щоб його можна було показувати не на одному майданчику, а по всьому світу. Відповідно цих критеріїв і викуповувались права.
Перші до кого я звернувся – це Український культурний фонд. І мені відмовили. Формальна відповідь: експертам виявився наш проект не цікавим. Сухо і без коментарів.
Після такого фіаско я вирішив звернутись за допомогою до «ДержКіно». Було витрачено 6 місяців на підготовку для участі в пітчингу, куди тебе ще можуть не допустити, до слова.
Пакет документів включав в себе: сценарій, синопсис, промо-стратегію, режисерське бачення, продюсерське бачення, на що ти будеш і як витрачати кошти. Це як бізнес-план, де ти розписуєш абсолютно всі свої кроки, якщо ти таки отримаєш фінансування.
Кошторис – це насправді не один пункт і не два, тобто потрібно вписати абсолютно все, затрати на техніку, на команду, обладнання, аж до переїздів,логістичних маршрутів, кілометражу, затрат на паливо, в яких містах ти будеш зупинятись і знімати, скільки тобі потрібно грошей на речі, які ти будеш використовувати в кадрі, бутафорію, в яких готелях будеш зупинятись, де їсти. Більше того, всі події прив’язуються до календарного плану, є дедлайни і всі процеси розписані, де чітко визначені строки на підготовчий період, на зйомки, на пост-продакшн, і не можна взяти й перенести щось в майбутньому. Всі кроки настільки детально прораховні, що підходити без розуміння, як ти це будеш робити і на що використаєш кошти – не можливо. За використання коштів ти звітуєш як під мікроскопом. І на виході потрібно по всім статтям витрат закритись документами. І головне – треба створити продукт, який має бути класним та потрібним державі. Тому що ти не просто робиш деталь машинально як на заводі, а хочеш, щоб твій контент був оцінений, надав можливість в майбутньому розвиватись. Відтак, для мене було важливо зробити все на найвищому рівні і мати подальший успіх.
Щодо грошей, то кошти державі потрібно у деякому сенсі повернути. Грубо кажучи, який відсоток від загального бюджету на вироблення контенту держава надала, такий відсоток прав вона має у фільмі, і такий відсоток хоче отримати назад від будь-якої комерційної діяльності: кінотеатральний прокат, продаж VoD-прав через ОТТ-сервіси, продаж ліцензійних прав за кордон. Якщо у вашому фільмі 50% від бюджету надала держава, 50% від доходів повертаються назад.
– Медійна підтримка – це зацікавленість медіа в якісному українському контенті чи контакти Мула/Васильков?
Насправді я щиро вдячний всім ЗМІ, які відреагували на прем’єру фільму «ЮКІ – Історія перемог вільних Українців». Всім хто прийшов, проанонсував, запросив на ефір. Всіх кого запрошували і хто сам відгукнувся. Були навіть екзотичні звернення, наприклад україномовна дівчина-блогер з Коламбусу в США. Я та команда, – ми не відмовили у спілкуванні жодному ЗМІ, незалежно від розміру та географії, ми акредитували абсолютно всіх представників преси, навіть тих, хто відверто казав, що нічого не будуть писати.
Але, якщо чесно кажучи, очікував, що медійна підтримка зі сторони українських ЗМІ, особливо загальнонаціонального формату буде більшою. Просто неприємно бачити, коли ти зробив титанічну роботу не для себе, для країни, зацементував в інформаційному просторі імена найкращих спортсменів і вони на весь світ зазначили, що вони – українці, годі сперечатись і вирішувати поляк чи білорус, росіянин чи чех? – і тут в Україні, на батьківщині, не вважають популяризувати українське, важливе, цінне. Не треба хвалити, хочете критикувати – критикуйте, але напишіть про кіно, що воно створене, щоб про нього дізнались більшість громадян, тому що у нас зараз і так непростий час кінопрокатом, люди не дуже хочуть йти до кінотеатру, але тут навіть не про це йде мова. Тут більше про ті теми, які піднімаються в фільмі, це ексклюзивно по більшій мірі, що ніхто до нас не робив, там багато цінної інформації, яка може бути в подальшому використана в тих самих ЗМІ, як активна проукраїнська позиція, але реальність така, що ЗМІ, це просто не беруть до уваги, і це найприкріше.
Офіс Президента, Міністерство культури і інформаційної політики, Київська міська адміністрація – всі ці державні установи також проігнорували фільм. Потрібна була проста і чітка інформаційна підтримка. Просто банально підтримайте, і все! Але ні.
– Українська документалістика в кінотеатрах під час пандемії – це виклик?
Звісно це виклик. Це і пандемія COVID-19, і передноворічний слот, і не зовсім кінотеатральний формат. Але я задоволений результатом – декілька тижнів українські кіномережі давали можливість глядачам побачити якісний фільм на великому екрані. Сумарно – більше ніж 5 тижнів. Мережа «Планета Кіно» та кінотеатр «Жовтень» в Києві транслювали фільм до 7 січня 2021 року. Статистика проданих квитків говорить про те, що люди скучили за банальними походами до кінозали. Звісно, що якби це було рік тому, то показники були в рази більші, але у нас немає часу покласти фільм на поличку і чекати світового зникнення пандемії.
– Які плани щодо подальшої дистрибуції: ОТТ, телеканали? В Україні за її межами?
Фільм доступний за підпискою абонентам OLL.TV з 1 січня та MEGOGO з 7 січня. Будь-який абонент може придбати на цих легальних платформах фільм за ціною від 59 гривень за перегляд.
Особливо хочу застерегти діячів, які вважають, що подивитись контент ліпше на піратських сервісах. В такий спосіб ви просто вбиваєте українське кіно і залишаєте країну без культурного майбутнього. Можна скільки завгодно видумувати примітивних причин, чому злили у відкритий доступ українське кіно будь-якого виробника, вмикати дурника і розповідати про популяризацію в такий спосіб українського. Але скажу як людина, яка присвятила 3 роки свого життя, десятки годин просиділа в архівах, розгрібаючи інформацію, структуруючи її з командою, витрачала власні кошті і збирала по світу – вас, панове пірати та поціновувачі краденого, я не бачив серед тих, хто волів би допомогти створенню українського контенту і хоча б 1 гривню дав, придбав квиток до кінотеатру чи заплатив ОТТ-сервісу. «Популяризацією» краденого контенту – ви просто прикриваєте власний бізнес. Патріотизм і монетизація краденого – речі, які не сумісні.
Щодо телевізійного показу, я відкритий до діалогу з телеканалами. Але чи потрібно їм українське документальне кіно – покаже час.
– Чи готовий замахнутись на Netflix?
Готовий. Це довгий і дуже непростий шлях. Але я щодня працюю над цим. Був певний діалог, але він не призвів до результату. Тому шукаю додаткові шляхи та інструменти, аби таки достукатися до заокеанського глядача.
– Роль українських мігрантів в світовій системі – це багатогранна тема і чи готовий ти її продовжувати далі?
Насправді, це дуже об’ємна та обширна тема. І я ще не знаю, чи готовий знову так глибоко і комплексно занурюватись у цю тематику. Всі мої три фільми об’єднують дуже багато героїв навколо себе, історії, життєві шляхи, долі. Не готовий відповісти, чи буду я в наступному фільмі будувати сюжетну лінію в такому ключі. Творчий процес забирає дуже багато сил, енергії та часу. Скажу відверто – в мене на створення подальших фільмів таких внутрішніх ресурсів поки що немає. Я не готовий знову втягнутись в трирічну історію і так довго працювати над одним проектом. Це доволі складно.
– Чи готовий ти перейти від документалістики до художнього кіно, серіалів?
Серіал на даний момент часу ні – не моє. Бо це рутинна робота і конвеєр. А от художній фільм було б цікаво зробити. Але такий художній фільм від якого в душі палає вогонь і світяться очі. У мене є деякі ідеї. Ти про них дізнаєшся першим. За старою традицією.
