Відома журналістка і телеведуча Тетяна Гончарова весь цей час, з першого дня війни, працює у телемарафоні «Єдині новини». Паралельно пів року тому вона розпочала знімати інтерв’ю для власного YouTube-каналу. Про перші дні війни, реакцію на критику Марафону і хто є героями її інтерв’ю на YouTube розповідає Тетяна Гончарова.
– Ти вийшла на новий для себе майданчик. Як розвивається твій новий проєкт – YouTube-канал ГОНЧАРОВА.
Ми працюємо вже пів року. Чомусь у коментарях люди дуже переживають, що у нас мало підписників. Але ж ми не йдемо по хайпових і розпіарених людях. Хоча зрозуміли, що всі хочуть дивитись інтерв’ю саме з публічними особами.
Всі голосують ніби за український YouTube, але дивитися українця – круту, але маловідому людину – ми особливо не будемо. Попри все ми працюємо командою, і я щаслива робити те, що нам цікаво.
– Але у вас є непогані перегляди – по 250, 300 тисяч.
З мільйонними переглядами не порівняти. Слухай, ми робимо інтелектуальний контент, як каже про свою роботу Василь Хмельницький. Але у нього контент економічний, а у нас – про людей.
Я маю на увазі, що не буду Архімандрита Кирила Говоруна запитувати тільки: «Ну що, коли закриють церкви московського патріархату?». Я ставлю багато питань, які стосуються безпосередньо сфери діяльності людини. Коли я говорю з фізиком-ядерником про можливість ядерної зими чи ядерний вибух, я не буду ставити лише питання: «І що, ми всі помремо?». Подібне буде одне з 30, а інші питання та відповіді не всі готові слухати, і це нормально.
– Я пам’ятаю, що тобі було не зовсім комфортно виходити на YouTube, тому що вже багато інтерв’юєрів та інтерв’ю – ніша заповнена.
Так! У нас і так багато всього, я думала – кому це треба? Але проста порада від військових і від всіх, хто щось робить: просто робіть своє. Раз збіглися ми всією командою, значить треба робити своє – і хай буде, що буде. Дуже просте, але дієве правило.
Олег Скрипка в нашому інтерв’ю сказав правильно: сьогодні війна відбувається між гнучким західним глибоким світом та жорстким старим радянським. Жорстким – в сенсі зашкарублим, не гнучким. Для нас YouTube – це привід себе «розігнути».
– Що ти поміняла в собі, як у ведучій, за ці пів року на YouTube?
Мені писали на початку: «Перестаньте перебивати!». Я дуже швидко розумію, що хочуть сказати люди, і йду далі. Але для аудиторії це працює інакше: якщо озвучила запитання, дай людині до кінця виговоритися. Мало того, дай тричі повторити свою думку. Я цим нуджуся, а аудиторія хоче, щоб я давала гостям більше слова. Сьогодні я перебиваю в рази менше. Хоча коментаторам відповідала: «Скільки на YouTube контенту! Йдіть і слухайте тих, хто не перебиває і в інтерв’ю питає про плани на життя». Але я маю до них дослухатися, бо всі ми – один одному вчителі.
– В чому специфіка роботи на YouTube?
Всі намагаються зрозуміти якісь золоті правила YouTube. Ми дивимось по переглядах і бачимо, що цікавить. Військові – цікаві. Зірки – стали цікавити менше. Але, наприклад, Юрій Великий і Ігор Ласточкін – стали ще більшими зірками, ще більше актуалізувалися. Раніше вони були просто телезірки. А сьогодні гумор – потужна і потрібна для нас річ, як і правильні журналістські розслідування чи моя робота в прямому ефірі на марафоні. Вони стали зірками без приставки «теле-».
Що стосується співаків… Нещодавно поговорила з Олегом Скрипкою, який якось зник з ефірів. Ми з ним закопалися в культурі. Я не переконана, що у цього відео буде багато переглядів, тому що бачення Скрипкою культури та ті речі, які він говорить, не для всіх.
Взагалі YouTube – гарне мірило настроїв. Люди сьогодні люблять патріотів, воїнів, сміливих. Я нещодавно провела опитування аудиторії: кого ви більше хочете дивитись? Написали: представників вузьких спеціальностей і військових. Але їх дивляться мало.
Наприклад, для мене взірець волонтерства – Міша Пуришев, який евакуював маріупольців і знімав, як під вибухами летів, збирав, згрібав цих людей. Він у мене в інтерв’ю сказав: «Я втомився. Не можу більше». Для мене він – неймовірна людина, яка зізналася у своєму болі в ефірі. Зараз Міша так само перший приїжджає на деокуповані території. Як? Де знаходить ресурс?
Його подивилися дуже мало. Хоча для мене це інтерв’ю важливе: я люблю людей, які щось роблять. І люблю спостерігати за еволюціями людей.
– В чому різниця у твоєму підході до інтерв’ю на каналі, окрім вибору героїв?
Бачу, що ті, хто беруть інтерв’ю, переважним чином не в темі. І, коли вони спілкуються з людьми… Я не тримаюся думки, що про колег не можна нічого говорити. Так от, часто це не журналістика, а просто розмова з людиною. І вони пригодували публіку цими розмовами по верхах.
А от якби вони застосували журналістику, копнули до економічних показників, до зрізів по галузі, до різниці між єпископатами, вони б інакше вибудували розмову. Головне питання: «Коли закриють московський патріархат?». А ви розберіться, чому його досі не закривали.
Світ набагато складніший – не можна мислити вузькими категоріями.
– Можливо, у людей сьогодні не вистачає мозкопалива і сил на те, щоб осмислювати все глибше?
Справа не в тому. Ми розуміємо, що росіяни ведуть війну, тому що тупі, поверхневі й забиті. Ми розумніші, але у нас зараз привід розумнішати ще швидше і більше. Ми не можемо зараз просто кричати: росіяни погані, а ми – гарні.
Якщо ти гарний українець, конкретно: цитуй «Розстріляне відродження». Конкретно заглиблюйся і розповідай, чому ти не любиш Достоєвського, Пушкіна Булгакова. І чому ти цінуєш Вінграновського чи Симоненка, любиш Ліну Костенко, читаєш Підмогильного. Необхідно заглиблюватись. Це мої мірила, а люди ж найчастіше не будуть заглиблюватися у тему.
– Чим тебе дивують люди на інтерв’ю? Іде війна, ми всі змінились і продовжуємо змінюватись.
Мене дивують люди живі та завжди дивуватимуть. Рефлексуючі та відкриваючі себе прямо під час розмови. Не які вже в цих відповідях дозріли й перезріли. А коли ми разом можемо поміркувати. Над національною стратегією, над тим, що кожен із нас має і може робити. На моєму каналі – всі ті люди, які цікавлять в першу чергу мене.
Чому Сморигін саме зараз захотів українське громадянство і пішов складати іспит? Чому ізраїльський військовий лишає вдома дружину та 5 дітей і воює за Україну? Чому Даша Астаф’єва саме зараз вирішує створити аудіозастосунок Underbooks і невтомно над ним працює, сама щоденно начитуючи книги? Так, ми можемо і маємо мінятися щоденно. І я поважаю тих, в кому ці зміни мають місце.
Здивувало, коли Олег Скрипка сказав: «Ви ж розумієте, що якби я на росії не став зіркою, я б в Україні зіркою не став ніколи. Ви розумієте, що я, по суті, своєю музикою завалив Радянський Союз?». Він казав прості речі. Ми любили Скрипку, але не аналізували настільки глибоко.
Зараз варто дбати про те, щоб з’являлись нові «скрипки», які б і далі завалювали існування того радянського союзу, який про росію, і підвищували нашу культуру. Я не переконана, що люди готові підтримувати цю дискусію, але роблю своє.
Якщо я вважаю важливим говорити годину зі Скрипкою про культуру, я буду говорити про культуру.
– Нам дійсно потрібно еволюціонувати й найскладніше після війни – не скотитися в те, що було до неї.
Звичайно. А це залежить від того, чи буде більше людей, які думають інакше, які сприймають ВВ не як егегей-патріотизм, а глибше.
– Як змінилась журналістика зараз, під час війни?
Знаєш, всі шпинять зараз телемарафон «Єдині новини» за те, що він не дає простору для більшого числа тем, ніж висвітлюються. Але це – марафон! Часу на аналітичні програми в ньому бракує, адже у нашій країні скільки всього відбувається.
Вчора, наприклад, я вела ефір під час візиту Зеленського до Вашингтону. А, уявімо, мені б сказали: поговорімо про підсумки флешмобу від Міністерства культури «Тиждень читання». Коли говорити? Кожну хвилину щось змінюється, додається нова деталь. Раптом виринає пакет допомоги, який першою опублікувала американська журналістка Лара Селігман. Потім ми бачимо, що вішають прапори, і так – щохвилини.
Але багато хто вважає, що це – узурпація медійного простору, і що комусь не дають розгорнутися. Є вихід – розвивати YouTube-канали. Ми бачимо мовників, які беруть участь у національному марафоні, і розвиваються на YouTube.
А ще у мене питання: чому у вас такі очікування від марафону? Марафон і має звітувати про вектори влади, роботу військових, політиків, волонтерів. А для інших якихось зрізів, напевне (ставлю це як питання!), поки що можуть бути інші майданчики.
– Але ж бачиш, критика ще й про те, що не пускають усіх охочих в ефір.
Ще скаржаться, що всі канали висвітлюють дії влади. Що по п’ять годин дається лише кожному мовнику. І всі мають показувати марафон. Але знову таки. Не всі люди вміють розпоряджатися інформацією і правдою. Ми мали вже купу каналів, таких як ZIK, «112», NewsOne. На них говорили все, не зважуючи відповідальності за свої слова в ефірі. Вони вважали, що несуть правду, а насправді слухаючи їх ми ризикували скотитися в рашку. Я теж мала прикрість на одному з них колись працювати й вважала себе «одним у полі воїном». На жаль, так це не працювало.
– Чому ти залишилася в країні та чому працювала з першого дня війни?
24 лютого я була в ефірі о 10 ранку. Куди їхати та нащо, якщо ти працюєш, і в тебе не стоїть це питання? Я прийшла на канал «Рада» у грудні минулого року, коли він оновився. 24 лютого у мене не стояло питання – їхати чи лишатися. Я працювала.
– У кожного є вибір. Люди залишали все і виїжджали, рятуючи життя.
Так, але це питання не поставало переді мною. У багатьох – поставало, я розумію страхи людей.
– Ви ж розуміли, що завтра росіяни можуть прорватися в Київ, а ви працюєте обличчями такого каналу. Це ризик.
Навесні стали робити матеріали про звитяжних журналістів: «Тут летить, а ми працюємо в бомбосховищі!». Я так не аналізувала себе, і навіть попри те, що в нас була купа випадків, коли могло прилетіти, і прилітало поруч, я не скажу: «Боже, ми ТАК працюємо!». Не потрібно наганяти емоцій. Журналісти роблять свою роботу, як ЗСУ робить свою. От уяви, що я – не журналіст, а інженер, який теж не виїхав. І теж під обстрілами ходив на роботу. Або наші енергетики. Вони будуть говорити лірично про свою професію? Ні.
– Без поетизації. Я знаю, що ви вели ефіри зі звільнених міст. Які були складні моменти – психологічно, фізично?
Я тут поганий герой для інтерв’ю, не опишу яскраво ці моменти. Ну, приїхали ми в Чернігів, який тільки звільнили. Побачили понівечений стадіон. Нас попередили, що ще багато заміновано. Але мене це не здивувало, розумієш? Я не знаю, чому людей дивувало те, що вони робили на Чернігівщині, Сумщині, в Бучі. Можливо, тому що росія – сусід і що надворі 21 сторіччя? Але в цій війні немає нічого нового. Я не проходила війну до того. Але моя свідомість фіксувала звірства, як ЧЕРГОВИЙ факт.
Ми виходили на включення, де нам показували п’ятачок для роботи, а довкола все було не розміновано. У нас було багато включень наживо. Наприклад, з Мощуна, коли лив дощ, температура +3, і я думала, що зараз свідомість втрачу від холоду. Але ж не втрачаєш. І працюєш далі, і все нормально.
Ще важливий момент: то була весна. А зараз ми бачимо, як воюють наші військові взимку, і не втрачають оптимізму. Тож і ти просто маєш працювати, якщо вважаєш себе професіоналом.
Я надто серйозно ставлюся до цієї професії. І не люблю, коли кажуть: «Боже, як вони там стоять по холоду!». Це наша робота! Перестаньте стогнати.
– Тобі бувало страшно?
Було холодно, мокро, але страшно – не було. Кого боятися? Росіян? Це не означає, як сказали б психологи, що ми маємо психологічну травму, раз так спокійно ставимось до смерті. Ні, це філософія, це якраз нормальне світосприйняття. Як не крути, втрачають ті, хто бояться втратити. Я рада, що в мене така вдача і стійка психіка.
– Ти не втомилась від поєднання ТБ ефірів і зйомок?
Мені здається, що можна робити більше. Сьогодні я була на заході, який влаштувала хореограф Ілона Гвоздьова. Я звернулась до гостей з промовою що мотивує, а ще попросила, щоб вони донатили на придбання машини для 3 Окремої штурмової бригади – їх автівки розбив ворог. Зараз вже зібрано 80 тисяч з 200. Мій виступ приніс 10 тисяч. Не Бог зна що, але вчора зібрали 10, сьогодні ще 10. Добре, класно, дієво. Тож – не втомилась. Я втомитися можу тільки від нудьги. Тож – не на часі.