Історія навколо штрафу в 170 тисяч гривень, який Нацрада наклала на засновника аудіосервісу «Радіо Нікополя» Володимира Заграничного, за кілька днів розколола медійну спільноту на два табори. Одні бачать у цьому чергове свідчення бюрократичної байдужості держави до людей у прифронтових містах. Інші — цілком закономірний наслідок піврічного ігнорування процедури реєстрації. Обидва табори мають рацію, і саме в цьому — головна проблема.
Що сталося
Заграничний власним коштом створив сервіс аудіоповідомлень для мешканців Нікополя — міста, де через постійні обстріли й дрони людям складно виходити на вулицю, а зв’язок і електропостачання працюють з перебоями. За словами автора, сервіс мав попереджати про небезпеку голосом — функція, аналогів якій в Україні не було.
Восени минулого року він подав документи на реєстрацію як медіа. Регулятор виявив недоліки в документах; за версією члена Нацради Олександра Бурмагіна, із заявником працювали співробітники і дніпровського, і центрального апарату понад чотири місяці. Заграничний натомість вирішив, що його сервіс — не медіа, а технічний вебсайт, і зареєструватися відмовився. Результат — спершу відмова в реєстрації, потім штраф за мовлення без реєстрації, а тепер ще й звернення Нацради до поліції щодо припинення діяльності.
Дві логіки, які не перетинаються
Позиція регулятора послідовна: закон не робить винятків залежно від географії чи мотивів засновника. Якщо для інших локальних мовників із прифронтових Сум чи Херсона процедура реєстрації спрацювала, то й для Нікополя мають діяти ті самі правила. Інакше, як зауважує Бурмагін, кожен наступний порушник вимагатиме для себе окремого підходу — і норма закону стає декларативною.
Підписуйтесь на Mediasat у Telegram: тут найцікавіші новини ТБ та телекому
Позиція критиків — не так про букву закону, як про його застосування в конкретних, дуже нетипових обставинах. Наталія Лігачова наголошує: Нікополь — де-факто сіра зона, де людям бракує елементарних благ цивілізації, а фраза одного з членів Нацради про те, що заявник може «забрати позивні й музику», залишивши лише функцію оповіщення, звучить як типовий приклад формального підходу до живої, а не паперової, ситуації.
Обидві сторони, по суті, говорять про різні речі: одні — про рівність правозастосування, інші — про пропорційність і контекст.
Питання, яке лишається без відповіді
У коментарях під постом я поставив питання, яке, на жаль, так і не отримало прямої відповіді: чому одним видавцям, які прагнуть зареєструватися і формально відповідають ознакам медіа, реєстрацію відмовляють, доводячи, що ознак медіа в них немає, — а тому, хто сам наполягає, що медіа не є, виписують штраф саме за те, що він медіа без реєстрації? Ця суперечність — не риторична, вона системна. Означниками статусу «медіа» регулятор оперує по-різному залежно від напряму рішення, і це підриває довіру до самої процедури, незалежно від того, хто в конкретному випадку правий.
Слушно про це сказала й Оксана Романюк: чинний закон писався під великих аудіовізуальних мовників і погано пристосований до малих локальних сервісів, тим паче — фронтових. Проблема не лише в тому, що сталося із Заграничним, а в тому, що механізму градуйованого, ризикоорієнтованого реагування для таких кейсів просто не існує.
Що з цим робити
Штраф у 170 тисяч і звернення до поліції щодо сервісу оповіщення в місті, де немає світла, води й де люди пересуваються перебіжками, — це технічно законно і водночас виглядає як провал комунікації задовго до фінансової санкції. Нацрада наполягає, що діяла як партнер понад пів року. Заграничний наполягає, що держава відмовила йому в реєстрації, а тепер карає за її відсутність. Обидва факти можуть бути правдою одночасно — і саме тому вирішувати їх варто не в коментарях під постом, а публічно: або в суді, де заявник може оскаржити рішення, або на рівні профільного комітету Ради, де вже підіймалося питання про недоліки регулювання малих прифронтових медіа.
Українському медійному регулюванню варто чесно визнати: закон, розрахований на мирний час і великих мовників, погано працює з ініціативами на кшталт «Радіо Нікополя». Питання не в тому, хто тут «герой», а хто «бюрократ», а в тому, чи готова система вчасно розрізняти порушення, що загрожують інформаційній безпеці, і порушення, які виникають через недосконалість самої процедури реєстрації в умовах, яких закон просто не передбачав.
