Сьогодні в медіа можна було побачити заяву очільниці Міністерства цифрової трансформації про нові вимоги до майбутньої енергонезалежності базових станцій мобільних операторів. Якщо раніше ціллю були 8–10 годин автономної роботи, то тепер ідеться вже про кілька діб.
Звучить амбітно. І, безперечно, правильно: зв’язок під час блекаутів — це не просто можливість подивитися відео чи оновити стрічку. Це доступ до екстрених служб, банкінгу, роботи, новин, зв’язку з рідними, координації волонтерів, медиків, військових та громад. У країні, яка живе у стані повномасштабної війни, стабільна телекомунікаційна інфраструктура є частиною критичної інфраструктури.
Але між правильною метою та її реальним втіленням лежить дуже довгий і дорогий шлях.
Щоб суттєво збільшити енергонезалежність мобільним операторам потрібні:
Підписуйтесь на Mediasat у Telegram: тут найцікавіші новини ТБ та телекому
- гроші;
- люди;
- акумулятори, генератори, паливо, шафи, кабелі та супутнє обладнання;
- технологічна можливість розширювати наявну інфраструктуру;
- час.
І саме тут виникає головне питання, яке цікавить абонентів: чиїм коштом відбуватиметься це «покращення»?
На скільки зросте абонентська плата, яку за останній рік уже неодноразово переглядали та підіймали? І чи не вийде так, що абонент заплатить більше вже сьогодні — за обіцянку кращого сервісу коли-небудь потім?
Звісно, абонентів не надто хвилюють кадровий дефіцит операторів, проблеми з логістикою, нестача ресурсів або зруйнована інфраструктура. Це природно: людина платить за послугу й очікує, що вона працюватиме. Так само, втім, операторів не завжди хвилює протилежне питання: де абоненти братимуть гроші на чергове підвищення тарифів? І чи готові вони платити більше — особливо тоді, коли послуга є на папері, але фактично недоступна?
Тому є питання, на яке поки що жоден великий мобільний оператор не дав чесної та зрозумілої відповіді:
Що саме ми купуємо, сплачуючи більше? Дорогу послугу, яка може не надаватися під час блекауту, та інвестицію в можливе майбутнє? Чи дорогу, але стабільну і якісну послугу, доступну тоді, коли вона найбільше потрібна?
Досі в країні часто діяла інша модель: ми платимо за те, чого не маємо, і сподіваємося, що колись почнемо платити за те, що дійсно отримаємо. Надія — річ хороша, але вона не стимулює платити за послугу, яка відсутня або не якісна у світогляді абонента, який вимушений сплачувати чимраз дорожчі тарифи.
То чого слід очікувати абонентам, якщо вимоги до енергонезалежності мобільного зв’язку справді зростатимуть?
1. Швидких і дешевих рішень не буде
Передусім треба позбутися ілюзій. Підвищення автономності базових станцій до рівня кількох діб не може відбутися одномоментно, одночасно по всій країні та без відчутної зміни вартості тарифів.
Уявлення про те, що десь у Китаї стоїть безмежний склад із десятками тисяч готових акумуляторів, генераторів і комплектів для базових станцій, які просто чекають на українських операторів, — дуже далеке від реальності. Великі партії такого обладнання не лежать роками без діла. Їх замовляють під контракти, виробляють, тестують, доставляють і монтують.
До того ж ринок енергетичного обладнання змінюється. Виробники переглядають умови підтримки, Китай змінює податкові та експортні стимули, а світовий попит на акумулятори, системи накопичення енергії та резервні джерела живлення не зменшуються. Це означає просту річ: обладнання дешевшим не стане. А те, що ще вчора можна було купити відносно швидко й за прийнятною ціною, завтра може вимагати контракту, передоплати й місяців очікування.
Для абонента павербанк можна замовити на умовному AliExpress. Оператору ж потрібно значно більше:
- провести технічний аудит тисяч об’єктів;
- визначити, де достатньо додати акумуляторні модулі, а де потрібні генератори чи повна модернізація енергетичної частини;
- замовити обладнання великими партіями;
- дочекатися виробництва й постачання;
- розвезти це обладнання по всій країні — з урахуванням ризиків, логістики, безпеки та стану доріг;
- встановити, під’єднати, протестувати;
- регулярно обслуговувати, заправляти пальним, контролювати все це дистанційно або фізично.
І це не разова кампанія. Енергонезалежність — не той проєкт, який можна урочисто «запустити» пресрелізом і забути. Це постійний процес на місяці та роки: замовити, привезти, встановити, обслуговувати, замінювати, масштабувати.
Про те, як працюють оператори під час блекаутів, ми вже говорили з Олегом Свистуном у цьому випуску: «Як працюють оператори під час блекаутів».
2. Дешевше не буде
Досвід попередніх років показав: енергонезалежність — це дорого. Дуже дорого.
У мобільних операторів — десятки тисяч базових станцій. Кожна з них споживає електроенергію. Частина об’єктів розташована у містах, частина — у селах, на трасах, в полях, на дахах будинків, щоглах і вежах. Усе це обладнання має працювати не в абстрактному «ідеальному» режимі, а в умовах воєнного часу, пошкоджень, перебоїв із постачанням, дефіциту персоналу й постійного зростання навантаження.
У лютому 2022 року ніхто не був готовий до того масштабу енергетичної автономності, який став необхідністю пізніше. Поступове доведення автономності до 8–10 годин уже коштувало операторам великих інвестицій. І, звісно, це відобразилося на тарифах — як у гривневому, так і в доларовому еквіваленті.
Тепер же йдеться не про кілька годин, а про десятки годин або навіть кілька діб. Це зовсім інший рівень витрат.
За все це зрештою заплатить абонент. Бо абонент платить за все:
- за закупівлю профільних і непрофільних активів;
- за помилки менеджменту;
- за бонуси менеджменту;
- за курсову різницю;
- за частотний ресурс, ренту і ліцензійні збори;
- за подорожчання пального;
- за зміну податкових правил;
- за зростання цін на обладнання;
- за резервне живлення;
- за генератори та акумулятори;
- за обслуговування всієї цієї інфраструктури.
І це не емоційна оцінка, а базова економіка телеком-ринку. У будь-якій великій компанії витрати зрештою закладаються у вартість послуг. Тому сам факт подорожчання — практично доконаний. Відкритими залишаються лише два уточнення: на скільки саме зростуть тарифи та коли це станеться?
Саме тут потрібна чесна розмова з абонентами. Якщо вартість послуг збільшується через інвестиції в автономність — абонент має бачити, що саме він отримає у відповідь. Не загальну фразу про «покращення якості», а конкретні зобов’язання: скільки годин автономності, на яких об’єктах, у які строки, за яких умов.
3. Що робити абонентам?
Готуватися. Готуватися. І ще раз готуватися.
Проблема енергонезалежності абонента — насамперед проблема самого абонента. Це неприємно визнавати, але сподіватися лише на мобільний інтернет у період масштабних відключень — ризикована стратегія.
В умовах можливих блекаутів ставку потрібно робити передусім на фіксований інтернет.
xPON — найкращий сценарій
Якщо у вашому будинку доступний інтернет за технологією xPON, варто розглядати саме його. Це одна з найстійкіших технологій для роботи під час відключень електроенергії.
Дані в оптичній мережі передаються світлом. Так, як би маркетологи не розповідали про «інтернет без світла», всередині цієї технології саме світло й забезпечує передачу даних. Для оператора підтримувати оптичну мережу зазвичай простіше, ніж розгалужену мережу активного обладнання на кожному вузлі.
Мінцифри ставить орієнтир щодо можливості надання послуг за технологією xPON до 72 годин. Але важливо пам’ятати: сам оптичний кабель не вирішує всіх проблем. У вас вдома мають бути зарезервовані:
- оптичний термінал або медіаконвертер;
- Wi‑Fi-роутер;
- за потреби — додаткове мережеве обладнання.
Для цього знадобиться хоча б павербанк із відповідними кабелями, mini-UPS або зарядна станція. Якщо живлення є у провайдера, але його немає у вас — інтернет «у дроті» буде, але користуватися ним ви не зможете.
Тому підключатися варто зараз: поки немає черг, шаленого попиту, дефіциту обладнання та скасованих акцій.
Якщо xPON немає
Якщо на вашій локації немає провайдера з xPON, обирайте того, хто вже інвестував у резервування мережі.
Деякі провайдери модернізували свої вузли, встановили акумулятори та забезпечили автономність комутаторів на 8, 12, 16 або 24 години в будинках абонентів. Це не гарантує абсолютної безперебійності, але суттєво збільшує ваші шанси залишатися онлайн.
У конкурентному середовищі абонент має обирати не найгучнішу рекламу й не найдешевший пакет із бонусами, а того оператора, який уже вклався в надійність. Найкращий оператор — не той, хто обіцяє «безкоштовно назавжди», а той, хто має змогу забезпечити послугу тоді, коли вона справді потрібна.
Якщо нормального фіксованого інтернету немає зовсім
Тоді варіантів небагато, але вони є:
- Starlink.
- 4G-роутер із зовнішньою MIMO-антеною.
- супутниковий зв’язок через Direct to Cell — наприклад, як резервний канал резервного каналу, а не як повноцінна заміна домашньому інтернету.
При встановленні антени для Starlink треба пам’ятати, що залежно від версії термінала, вам потрібно бути готовим до споживання в 100 Ват на годину, і, окрім резервування електрикою, бути готовим до сплати від 30 до 80$ у гривневому еквіваленті за абонплату.
4G-роутер із гарною зовнішньою MIMO-антеною інколи дозволяє «дістати» сигнал із базової станції, що розташована за 15–20 кілометрів. Це не універсальне рішення: усе залежить від рельєфу, забудови, навантаження на мережу, видимості вежі та стану самої базової станції. Але як резервний сценарій він може бути дуже корисним.
У будь-якому разі слід розуміти: кожен із цих варіантів працює лише тоді, коли зарезервоване не тільки обладнання оператора, а й ваше власне обладнання.
Для резервування вдома можна використовувати:
- павербанк;
- mini-UPS;
- зарядну станцію;
- інвертор з акумулятором;
- генератор.
Якщо є можливість, обладнання краще купувати заздалегідь. Під час минулих блекаутів зарядні станції, інвертори, батареї та інше резервне живлення часто дорожчали в рази. Те, що влітку можна було придбати зі знижкою або розбити на кілька платежів, узимку перетворювалося на дефіцитний товар за зовсім іншою ціною.
І ще одна важлива річ. Кожен абонент, який під час блекауту переходить на фіксований зв’язок, зменшує навантаження на базові станції мобільних операторів. А отже, дає їм шанс працювати довше для тих, у кого альтернативи немає: людей у дорозі, у селах, у прифронтових районах, у будинках без оптики та резервного живлення.
4. Що має зробити держава?
Вимагати від операторів більше автономності — правильно. Але вимоги без створення умов для їх виконання перетворюються на звичайний бюрократичний жанр: «зробіть добре, швидко, дешево, а гроші знайдіть самі».
Держава має не лише встановлювати дедлайни, а й прибирати бар’єри, які заважають галузі виживати та інвестувати.
4.1. Відчепитися від малих і локальних провайдерів
Малим і локальним провайдерам потрібно дати можливість працювати на спрощеній системі й розвивати мережі там, де великому бізнесу працювати нецікаво або нерентабельно.
Шукати реальних податкових ухилянтів потрібно там, де справді не сплачують податки, а не там, де можна красиво «відпрацювати» чийсь запит і створити статистику боротьби. Особливо дивно виглядають спроби створити враження, ніби саме у телекомі ФОПи становлять якусь унікальну проблему, тоді як в інших сферах усе начебто бездоганно.
Ця боротьба виглядає ще абсурдніше в умовах, коли країна загалом говорить про децентралізацію, стійкість, локальні рішення та розподілену інфраструктуру. Чомусь у всіх інших сферах децентралізація вважається перевагою, а телеком намагаються централізувати.
Малі, середні та локальні оператори — це не «непомітна периферія» ринку. Саме вони часто тримають зв’язок у прифронтових громадах, малих містах, віддалених селах і локаціях, куди великі гравці не поспішають заходити.
У селі не завжди буде супермаркет чи торговий центр. Так само й великий провайдер не завжди піде туди, де мало абонентів і довга окупність. Але люди там живуть, працюють, навчаються, лікуються, воюють і потребують зв’язку не менше, ніж мешканці великих міст.
Коли у віддалених регіонах немає великих провайдерів, а мобільні оператори не можуть швидко відновити пошкоджену інфраструктуру, зв’язок часто тримається на місцевих підприємцях та ентузіастах. Не на великих корпораціях. Не на податкових інспекторах. Не на презентаціях із красивими слайдами.
На п’ятому році великої війни держава повинна мати достатньо політичної волі, щоб визнавати власні помилки й перестати ухвалювати рішення, які роблять гірше тим, хто фізично підтримує зв’язок на місцях, або ще гірше — знищувати їх.
4.2. Припинити крос-субсидування
Інтернет і телебачення — це окремі послуги з окремою собівартістю. Вони не повинні маскуватися під «безкоштовні бонуси», «подарунки» чи «суперпропозиції назавжди».
Безкоштовного телебачення не існує. Безкоштовного фіксованого інтернету не існує. Якщо за одну послугу не платить її отримувач, за неї заплатить хтось інший.
Саме це і є крос-субсидування: один абонент оплачує послугу, якою користується інший. Формально це може виглядати як маркетинг. Фактично — це перерозподіл коштів, які могли б піти на підтримку й модернізацію базової послуги.
Мене як абонента, який платить за мобільний зв’язок або інтернет, передусім цікавлять:
- якість послуги;
- стабільність;
- швидкість;
- покриття;
- надійність під час блекаутів.
Я хочу, щоб мої гроші йшли на нові акумулятори, резервне живлення, ремонт мережі, технічних фахівців і модернізацію інфраструктури. А не на те, щоб комусь іншому моїм коштом подарували телебачення, дротовий інтернет чи черговий «бонусний пакет».
Особливо абсурдно це виглядає в ситуації, коли за гроші абонентів іншим абонентам надають «БЕЗКОШТОВНІ» послуги, а базова станція в їхньому районі не має достатньої автономності.
Крос-субсидування не збільшує податкові надходження. Не робить мережу стійкішою. Не створює нові акумулятори. Не ремонтує оптичні лінії. Воно лише створює викривлену конкуренцію, де перемагає не той, хто краще будує мережу, а той, хто ефектніше роздає «халяву» — за гроші чинних абонентів.
В умовах війни та блекаутів це не просто сумнівний маркетинг. Це схема, яка виснажує галузь у момент, коли їй потрібні всі можливі ресурси.
Пора визнати: крос-субсидування — це обман і держави, і чинних абонентів, які платять за базову послугу. Це неринковий спосіб конкуренції, що зрештою погіршує ситуацію для всіх.
Воно не працює в умовах війни. Не працює в умовах потреби в енергонезалежності. Не працює там, де головною цінністю має бути надійність зв’язку.
Готуємося до зими
Зима може бути непростою. Як нас запевняють деякі прогнози. Мобільний зв’язок під навантаженням може працювати гірше, ніж у звичайний час. Кількість годин віялових відключень — збільшуватись. Рішення для операторів будуть дорогими й не миттєвими. Тарифи, можливо, зростатимуть, якщо вимога декількох діб енергонезалежності стане реальністю, а не планами.
Тому абонентам варто готуватися самостійно: перевіряти доступність xPON, обирати провайдерів із резервуванням, купувати базове обладнання для автономного живлення та мати резервний канал зв’язку.
А від держави хочеться побачити не лише вимоги, гасла й штрафні погрози, а зрозумілу політику: підтримку локальних провайдерів, чесні правила конкуренції, припинення крос-субсидування та реальні умови для розвитку стійкого зв’язку.
Бо зв’язок — це не бонус. Це необхідність.
