Технічний керівник інтернет-провайдера BestLink Юрій Вихневич створив систему керування живленням, яка дозволяє підтримувати стабільний зв’язок для громад на заході України навіть під час тривалих блекаутів. Його розробка працює як «мозок» вузла зв’язку — контролює електроживлення та батареї, аналізує їхній стан і автоматично перемикає джерело живлення під час відключень електроенергії.
Юрій розробив систему у відповідь на реальні виклики, з якими зіткнулися телеком-мережі під час масових відключень електроенергії. Вона стала ключовим елементом стійкості мережі та забезпечила безперервний доступ до інтернету в кризових умовах. На цю розробку Юрій отримав патент, а свій практичний інженерний досвід систематизував у власній книзі, яка використовується як рекомендована література у Львівській політехніці.
У новому випуску текстового серіалу «Людина і телеком» розповідаємо про професійний шлях Юрія Вихневича та створені ним технічні рішення, які мають реальний вплив на стійкість телекомунікаційної інфраструктури України.
Про дитинство в шахтарському містечку
Я народився в шахтарському місті Соснівка на Львівщині. Це типове робітниче місто, збудоване навколо шахт: багатоквартирні будинки, гуртожитки, будинок культури, стадіони та соснові насадження довкола. З дитинства тут вчишся самостійності, відповідальності й практичного підходу до життя — саме це згодом сформувало мій інженерний спосіб мислення. Шахтарське містечко — це особлива атмосфера. Саме звідси я взяв із собою в доросле життя відповідальність, витривалість і повагу до праці.
У нас була типова шахтарська родина, де мама займалася домівкою і вихованням, а батько працював головним енергетиком на шахті. Мама прищепила мені цінність праці й відповідальності. А батько з дитинства прищепив інтерес до техніки. Для мене він був чарівником, бо в його руках зламані речі оживали й починали працювати знову. Однією з моїх перших «іграшок» був паяльник, і саме тоді я зрозумів, що техніка — це моє.
Найяскравіший спогад, пов’язаний із технікою, — це коли після кількох годин паяння моя схема раптом запрацювала. Я зрозумів, що з простих деталей можна створювати справжнє «диво» власними руками. Саме тоді я вирішив, що хочу займатися цим усе життя. Тобто із дитинства я хотів займатися саме технікою та інженерією. Це була моя мрія.
А вже у 90-ті роки я вперше сам полагодив домашній телевізор і зрозумів, що мені цікаво не просто ремонтувати, а розбиратися, як працюють складні системи. Батько підтримував мої експерименти, проте завжди нагадував про безпеку й відповідальний підхід до техніки.
Про шкільні роки
Навчався я в самій звичайній загальноосвітній школі, без спеціального технічного ухилу. Найлегше мені давалися математика і фізика. Найважче — гуманітарні предмети, де потрібно було більше заучування, ніж логіки.
У школі були вчителі з фізики й математики, які помічали мій інтерес і заохочували розбиратися глибше, а не просто виконувати завдання. Фізика подобалася найбільше, бо пояснювала те, що я вже пробував на практиці: батарейки, короткі замикання, опір. Тоді прийшло відчуття — у техніки завжди є логічне пояснення.
Формальних олімпіад у моєму шкільному житті майже не було — мій інтерес був радше практичний. Я більше займався самостійними експериментами й технічними спробами поза школою. Моїм першим «серйозним» технічним проєктом у шкільні роки були ремонти та перероблення побутової техніки — від радіоприймачів до телевізорів.
Більшість часу після школи я проводив або з технікою, або з друзями, які також цікавилися електронікою й радіо. Тому інших варіантів кар’єри — музикант чи спортсмен — я навіть не розглядав. Техніка цікавила мене послідовно й без альтернатив. Ще в старших класах я остаточно визначився, що після школи піду в технічний ВНЗ — це було логічним продовженням моїх інтересів і занять.
Батьки повністю підтримували мій вибір і ніколи не намагалися спрямувати в іншу професію.
Про студентські роки
Вибір Львівської політехніки був моїм свідомим рішенням. Львівська політехніка мала сильну інженерну школу, а спеціальність «Комп’ютерні науки» давала фундаментальну підготовку для роботи із системами, алгоритмами та складними технічними рішеннями. На той момент комп’ютери лише починали з’являтися в повсякденному житті, і вибір цієї спеціальності здавався правильним і перспективним рішенням.
Однак вступ був непростим — екзамени з фізики й математики вимагали серйозної підготовки.
Зазначу, що у виші були викладачі, які вплинули на моє бачення інженерії. Вони вчили не просто формулами, а інженерному підходу — відповідальності за рішення і результат.
Загалом Львів був ідеальним містом для студента: поєднання навчання, культури й живого інтелектуального середовища — це саме те, що треба молодій людині.
Проте мій вільний час часто був пов’язаний із технікою — самостійні проєкти, практика, перші реальні задачі поза аудиторіями. Я міг годинами паяти схеми, ремонтувати старі радіоприймачі, збирати щось корисне з підручних деталей. Іноді це переростало в маленькі підробітки — ремонтувати телевізори, радіо чи побутову техніку для знайомих або сусідів. Це давало не тільки кишенькові гроші, а й справжній досвід: коли клієнт приходив із поламаним пристроєм, а ти його оживляв — відчуття було неймовірне.
Саме під час навчання я зрозумів, що хочу працювати з телекомунікаціями. Я побачив, що зв’язок — це не зручність, а основа всього. На початку 2000-х без телекомунікацій світ просто зупинявся, і я зрозумів, що хочу працювати саме в цій сфері. До речі, частина моїх друзів зі студентських років теж пішли в технічну сферу, але не в телекомунікації.
Втім, якби я міг повернутися в той час — нічого б не змінював. Усі етапи були важливими та сформували мене саме таким, яким я є сьогодні. Політехніка дала мені інженерне мислення: аналіз, системність, вміння працювати зі складними задачами та відповідати за технічні рішення. Це було найціннішим, крім диплома.
Про перші кроки в телекомі
Власне, ще під час навчання в університеті я почав із побудови локальної мережі. Це була практична робота з реальним обладнанням — прокладання ліній, налаштування, підключення. Спочатку мережа працювала без доступу до інтернету і використовувалася для внутрішнього обміну даними.
Саме з цього і почався мій перший робочий день. Хоча, чесно кажучи, кілька років я навіть не усвідомлював, що це був «робочий день». Це був день ентузіаста, який будував локальну мережу й місцевий чат для друзів і сусідів — просто тому, що було цікаво, хотілося спілкування й обміну інформацією. Лише згодом я зрозумів, що саме з цього почалася моя професійна робота.
Локальна мережа потребувала зовнішнього зв’язку й з часом перетворилася на інтернет-мережу. Таким чином, BestLink виріс із практики.
З самого початку я сам відповідав за технічну та організаційну частини. А команда BestLink формувалася з людей, які вміли працювати в польових умовах і не боялися відповідальності. Це були практики, для яких важливим був не статус, а стабільна робота мережі.
Наші перші командні проєкти — це розширення локальної мережі, підключення перших користувачів до інтернету та забезпечення стабільної роботи. Найважливішим був момент, коли мережа почала працювати без постійних збоїв.
Втім, найскладнішою була технічна частина. Складно було будувати мережу з обмеженими ресурсами та адаптувати рішення до реальних умов, де стандартних підходів часто не існувало. Захід України — це регіон із великою кількістю малих населених пунктів і слабкою інфраструктурою. Тому часто доводилося не просто підключати інтернет, а фактично створювати телеком-інфраструктуру з нуля. Але коли мережа почала стабільно працювати й люди змогли реально користуватися зв’язком. Тоді стало зрозуміло, що шлях обраний правильно.
Про BestLink
Розвиток компанії BestLink був нерівномірним. Були періоди активного зростання, коли розширювалася мережа й кількість абонентів, і періоди стабілізації, коли основний фокус був на якості, надійності та модернізації інфраструктури.
В основі BestLink завжди були відповідальність, надійність і технічна чесність. Якщо щось не працює — це потрібно виправити. Адже репутація для нас важливіша за швидкий результат. А для клієнтів завжди важлива технічна надійність і відповідальність за результат. Я будував мережу з розумінням, що зв’язок — це не просто сервіс, а інфраструктура, від якої залежать люди й бізнес. Тому у кризові періоди ми ніколи не знижували стандартів, а навпаки — спрямовували ресурси на стабільність, резервування та якість технічних рішень.
У подкасті «Переговорка» я вже говорив і наголошую знову, що сьогодні BestLink забезпечує зв’язок для десятків тисяч родин у понад 120 громадах. Особливість BestLink полягає у тому, що значна частина мережі проходить через невеликі й важкодоступні села, де кожен вузол — це окремий інженерний виклик. Приблизно в половині таких населених пунктів ми є єдиним провайдером, тож відповідальність за стабільність зв’язку там особливо висока: будь-який збій означає повну втрату зв’язку для всієї громади. Саме тому для нас надійність і прогнозованість роботи мережі мають критичне значення. Для регіону це означає більше, ніж просто доступ до інтернету — стабільний зв’язок підтримує роботу місцевого бізнесу, дистанційне навчання, лікарні, державні установи, доступ до сервісів і щоденну комунікацію між людьми. У багатьох громадах інтернет фактично став елементом критичної інфраструктури.
BestLink підтримує зв’язок не лише для власних абонентів, а й для інших операторів і провайдерів. Ця відповідальність суттєво підвищила вимоги до технічних рішень. Я розумів, що стабільність нашої мережі безпосередньо впливає не лише на власних абонентів, а й на сервіси інших операторів, які на неї спираються. Саме тому технічні рішення проєктувалися із запасом на найгірші сценарії — з акцентом на резервування, прогнозованість і мінімізацію людського фактора в кризових умовах.
Найскладнішими технічними викликами ще до війни були питання стабільності мережі: електроживлення, якість ліній, погодні умови, зношена інфраструктура. Уже тоді було зрозуміло, що стандартні рішення мають межі. Тому вже тоді я думав про резервне живлення, але в межах класичних сценаріїв — короткочасні відключення, планові ремонти чи локальні аварії.
За час роботи BestLink траплялися різні кризові ситуації, особливо коли часові рамки обмежені, а відповідальність зростає. Проте це не було бажанням відмовитися від розвитку компанії та «кинути все» — радше потреба знаходити нові рішення в складних умовах. Саме це розуміння відповідальності спонукало мене присвятити кілька років власного часу створенню системи, яка забезпечує прогнозовану та стійку роботу мережі навіть у найскладніших умовах. Послідовність у підходах і відповідальність за роботу мережі дозволили зберегти довіру абонентів і репутацію компанії.
Найбільшим нашим досягненням до 2022 року була стабільна й масштабована мережа, якій клієнти довіряли як надійному провайдеру. У 2021 році BestLink планував подальшу модернізацію інфраструктури, підвищення якості сервісу й розвиток. Плани на 2022 рік були еволюційними — ніхто не очікував масштабних викликів, які з’явилися з початком війни. Втім за ці роки ринок телекому в Україні став значно технологічнішим і конкурентнішим. Найбільше вражає те, як швидко зросли вимоги до якості зв’язку й безперервності сервісу.
Про перший блекаут
24 лютого 2022 року я був на робочому місці й одразу зрозумів, що це не тимчасова подія. Було відчуття повної невизначеності й відповідальності: тепер зв’язок — це не сервіс, а питання безпеки людей.
Війна миттєво змінила пріоритети. Головним стало не розширення чи розвиток, а утримання зв’язку за будь-яку ціну. Довелося працювати в режимі постійної адаптації до нових ризиків.
Коли восени 2022 року сталися перші масові блекаути, я побачив, що класичні рішення перестають працювати. Вузли зв’язку трималися годинами, але не днями. Батареї швидко виснажувалися, а час на відновлення електрики був непередбачуваним.
Саме тоді прийшло розуміння, що потрібної нам системи просто не існує — а отже, її доведеться створювати. Часу не було. Рахунок ішов не на місяці й навіть не на тижні — на дні. Кожен наступний блекаут міг бути довшим за попередній.
У мене було чітке розуміння проблеми, але не було готового рішення. Спочатку — аналіз, чому стандартні підходи перестають працювати, потім — пошук логіки, а не «латання». Мені було легше це створювати, бо я з нуля будував компанію, добре розумів роботу мережі й технічне завдання, яке потрібно було розв’язати.
Саме тому не було часу відчувати страх. Була сильна відповідальність — за мережу, за людей, за громади. Це відчуття просто витіснило будь-які сумніви і я почав роботу над новою системою.
Якби не було блекаутів, ця система, скоріше за все, теж з’явилася б, але не так і не в той час. Саме реальні умови змусили мене повністю переосмислити підхід і створити рішення, яке працює не «за інструкцією», а в реальності. Водночас я завжди думав у цьому напрямку. Знаєте, я ніколи не сидів без діла — постійно розробляв складні технічні рішення й програми під конкретні потреби компанії. Ідея максимально ефективного керування системами резервного живлення та швидкого, але безпечного заряду акумуляторів була зі мною давно, адже такий підхід здатен мати значний вплив далеко за межами телекомунікацій — від промисловості й транспорту до житлової та технологічної інфраструктури.
Якби хтось у 2007 році сказав мені, що через 15 років я створю систему для боротьби з блекаутами — у систему повірив би, але в ті обставини, за яких її довелося створювати, — ні.
Про шлях від ідеї до патенту
Я почав із того, що описав проблему як чітке технічне завдання: що саме має витримувати вузол зв’язку під час тривалих відключень електроенергії. Паралельно аналізував, чому стандартні BMS-рішення не дають потрібного результату в реальних умовах. Окремим важливим інженерним завданням було проєктування системи в компактному формфакторі. Телекомунікаційні бокси мають жорстко обмежений внутрішній простір.
Моя система — це «мозок» для вузла зв’язку, який постійно стежить за електроживленням і батареями та приймає рішення замість людини. Вона бачить усе в реальному часі та веде статистику: є електрика чи ні, у якому стані батареї, скільки вони ще реально витримають і що потрібно зробити, щоб вузол не вимкнувся.
Коли світло є — система не просто заряджає батареї, а робить це так, щоб не «вбивати» їх. Вона підлаштовує режим зарядки під конкретний тип акумулятора, його температуру та стан зносу, щоб батарея служила значно довше, ніж у стандартних рішеннях. Коли світло зникає — система миттєво перемикає вузол на батареї, без «провалів» і без хаотичної роботи. Але головне — вона знає, скільки часу вузол реально зможе працювати, і може попередити персонал заздалегідь.
Система аналізує стан батарей, а не просто вважає їх «повними» або «порожніми»; працює з різними типами акумуляторів (літієві, свинцеві) в одному підході; передбачає проблеми, а не реагує постфактум; працює в реальних умовах блекаутів, а не в лабораторних сценаріях. Простіше кажучи, це система, яка не дає вузлу «доживати якось», а забезпечує контрольовану, прогнозовану роботу зв’язку навіть під час тривалих відключень.
Я створив алгоритми керованого заряду акумуляторів з регулюванням струму, напруги та температурних обмежень, з окремими профілями для різних хімій (Li-ion, LiFePO₄, свинцево-кислотні). Також алгоритми активного та пасивного балансування комірок і батарей у послідовних конфігураціях для зменшення дисбалансу та продовження ресурсу батарей. Алгоритми моніторингу та оцінки стану батарей включають вимірювання напруги, струму, місткості (Ah/Wh), SoC, SoH, внутрішнього опору та дисбалансу в реальному часі. Алгоритм оцінки автономної роботи розраховує залишковий час роботи вузла від батарей при поточному навантаженні.
Логіка автоматичного перемикання джерел живлення AC → батарея → AC використовує пороги, таймінги, гістерезиси й антидребезгові затримки для нестабільних мереж. Алгоритми температурного контролю та клімат-керування батареями (підігрів та охолодження) базуються на поелементному температурному моніторингу. Сценарні алгоритми подій і сповіщень формують алерти при виході параметрів за порогові значення, зміні стану мережі або системних помилках, з локальним та мережевим доставленням повідомлень. Алгоритми віддаленого керування та сервісних операцій включають дистанційний перезапуск живлення, онлайн-конфігурацію параметрів і оновлення функцій системи.
Найскладнішим було узгодити роботу всіх алгоритмів у єдиній системі та змусити їх стабільно працювати в реальних умовах блекаутів. Найбільше часу зайняло тестування й доведення логіки на живих телеком-вузлах.
Довелося глибше зануритися в електрохімію акумуляторів, поведінку батарей у граничних режимах, а також у побудову надійних алгоритмів керування та моніторингу в реальному часі. Окрему увагу приділяв питанням вимірювань, фільтрації даних і стабільної роботи системи в умовах нестабільного живлення. Я постійно вчуся і не зупиняюся на вже відомих рішеннях — кожна нова задача змушує поглиблювати знання й шукати більш точні та надійні інженерні підходи.
До речі, були моменти, коли після реальних тестів доводилося відмовлятися від окремих рішень і повертатися до логіки, щоб її вдосконалити. Саме польові умови показували, де система потребує доопрацювання.
Коли система вперше повноцінно запрацювала я був на зв’язку й дивився моніторинг у момент відключення. Система зробила все саме так, як мала: вузол не впав, параметри були під контролем, і я бачив прогноз, а не «темряву». Відчуття було просте: нарешті ми керуємо ситуацією, а не наздоганяємо її. Тому я подзвонив команді та сказав: «Працює. Можемо ставити на інші вузли».
Як результат — наші чергові бригади вперше за довгий час змогли спати вночі, бо чітко розуміли й бачили, що відбувається з живленням і вузлами зв’язку. Для мене це було великим полегшенням — усі були виснажені, і з’явилося відчуття, що система зняла велику частину цього навантаження з людей.
Щодо строків, то приблизно рік пішов на розробку прототипу і ще рік — на тестування та впровадження в реальних умовах.
Сьогодні це технічне рішення використовується не лише в нашій мережі. Спочатку я розробляв його для розв’язання конкретних інженерних задач у власній мережі — щоб стабільно тримати зв’язок у складних умовах. З часом стало зрозуміло, що з подібними проблемами стикаються й інші оператори. Коли рішення почали застосовувати поза межами однієї компанії, я сприйняв це як простий і чесний сигнал: воно справді працює і є корисним не лише для нас. Радію, що час і зусилля були витрачені недаремно.
Рішення ж про патентування системи приймав свідомо й самостійно. Коли стало зрозуміло, що це не разове технічне рішення, а сформований інженерний підхід, було важливо зафіксувати авторство. Я консультувався з фахівцями, але остаточне рішення ухвалив сам. Формат корисної моделі дозволив швидко отримати правовий захист без розкриття деталей реалізації.
Сам процес не був надмірно складним: підготовка матеріалів, подання заявки, проходження експертизи й отримання патенту. Найважливішим було чітко й правильно описати інженерну логіку.
Патент №160714 — це не лише захист інтелектуальної власності. Для мене це більше підтвердження зрілості інженерного рішення та пройденого шляху.
Про польові випробування
Першу систему ми встановили вже під час повномасштабної війни, у 2024 році, коли відключення електроенергії стали тривалими й регулярними. Це був один із критичних вузлів зв’язку на західній Україні — у віддаленому селі, куди фактично немає нормальної дороги. Основною мотивацією було практичне рішення: не ганяти аварійну бригаду з технікою під час кожного блекауту, зменшити навантаження на людей і водночас забезпечити стабільний зв’язок для громади.
Перша установка — це було не хвилювання, а висока концентрація. Усі ключові сценарії були закладені ще на стадії розробки й тестування, тому несподіваних проблем не виникло. Польові умови не принесли несподіванок, а лише підтвердили правильність обраної логіки.
Час встановлення залежить від конкретного вузла, але загалом процес не є складним. Система проєктувалася так, щоб інтегруватися в наявну інфраструктуру без тривалих робіт і мінімізувати втручання на місці.
Наразі система забезпечує зв’язком понад 120 громад — це більше ніж 30 тисяч абонентів. Час автономної роботи залежить від конкретного вузла, навантаження та стану батарей, але в середньому система забезпечує тривалу стабільну роботу під час блекаутів, достатню для того, щоб зв’язок не втрачався навіть за непередбачуваних відключень.
Найкращим зворотним зв’язком від громад стало зростання кількості нових підключень. Для мене це є головним підтвердженням довіри громад і практичної цінності рішення.
В якийсь момент мені стало зрозуміло: цього разу нічого рятувати не потрібно, бо система зробила все сама. Для мене це був переломний момент — коли рішення не просто «спрацювало», а зняло з людей постійний стрес очікування аварії. Саме в цьому я і бачу головний результат роботи системи.
Наразі вже є провайдери, які користуються цією системою. Для мене це дуже приємно, адже в таких умовах важливо підтримувати одне одного і ділитися рішеннями, які реально працюють. Саме тому масштабування та вихід на масовий ринок є логічним і технічно обґрунтованим наступним етапом розвитку цієї системи. Водночас для рішень, що застосовуються в критичній інфраструктурі, ключовим принципом залишається збереження надійності та безпеки. Саме тому масштабування реалізується через стандартизацію, сертифікацію та контрольовану виробничо-сервісну модель. Це дозволяє не лише розширювати застосування технології, а й зберігати її інженерну цінність у масштабі галузі.
Я також розглядаю можливість експорту технології за межі України. Інтерес з-за кордону вже був, і для мене це радше підтвердження того, що проблема, над якою я працював, не є локальною. Водночас я свідомо підходжу до масштабування і не розглядаю експорт як самоціль — для мене важливо, щоб у кожній країні рішення адаптувалося до реальних умов і відповідало вимогам до надійності, особливо коли йдеться про критичну інфраструктуру.
Я вважаю, що ця розробка змінює сам підхід до роботи з енергією — від простого резервування «про всяк випадок» до усвідомленого, інтелектуального керування та прогнозування. Це дозволяє не просто тримати резерв, а реально розуміти, як і коли енергія використовується, скільки її вистачить і де виникають ризики. У масштабах країни такий підхід формує стійкішу модель роботи критичної інфраструктури й дозволяє значно ефективніше використовувати наявні енергетичні ресурси.
Окрім телекомунікацій, система може ефективно застосовуватися у промисловості, зокрема на великих переробних і виробничих підприємствах, де навіть короткі перебої електроживлення призводять до зупинки процесів, втрати продукції та пошкодження обладнання. Також сферами застосування є транспортна та медична інфраструктура — усюди, де критично важливі безперервне живлення, прогнозованість і контроль роботи енергосистем.
Про книгу
Книга «Методи системної інтеграції в розробці універсального пристрою для керування акумуляторними батареями» не була самоціллю чи давньою мрією. Потреба в написанні виникла поступово, коли я побачив, що за роки практичної роботи накопичився цілісний інженерний досвід, який виходить за межі окремих рішень. Стало зрозуміло, що цей досвід має практичну цінність для ширшої професійної спільноти і його варто систематизувати й передати, а не залишати у вигляді фрагментів або внутрішніх нотаток.
Мені було важливо поділитися цими знаннями, бо я бачив, що з подібними технічними проблемами стикаються багато людей. Усе, про що я пишу в книзі, народжувалося з реальної практики, а не з теорії. Книга дала можливість зібрати цей досвід в одному місці й зробити його доступним ширше — не лише всередині однієї компанії.
Перші матеріали я почав фіксувати у 2023 році — спочатку як технічні нотатки й опис робочих рішень. Згодом це переросло в системну роботу над книгою. Загалом процес написання тривав понад рік і відбувався паралельно з практичною інженерною діяльністю, що дозволяло одразу перевіряти й уточнювати викладене на реальних кейсах.
Написання книги не було для мене обов’язковим завданням, і я не ставив собі жодних дедлайнів. Зазвичай сідав писати вечорами або часто вночі, коли є тиша й можливість зосередитися. Мені загалом комфортно працювати з такими речами саме вночі. Часто це було продовженням інженерної роботи: після впровадження або аналізу конкретного рішення я одразу фіксував висновки й підходи в тексті. Такий формат дозволив поєднати практичну роботу з осмисленням і систематизацією досвіду.
Книга насамперед адресована інженерам і технічним спеціалістам, які працюють з енергосистемами та критичною інфраструктурою. Вона також буде корисною студентам старших курсів і технічним керівникам, які приймають рішення на стику інженерії та керування.
Методичка пояснює логіку рішень, обмеження системи та принципи її роботи. Я свідомо обрав шлях передачі знань, оскільки вважаю, що індустрія розвивається тоді, коли ключові інженерні підходи стають надбанням професійної спільноти, а не залишаються закритою комерційною таємницею. Я намагався описувати все простими словами, щоб читачеві було легко зрозуміти матеріал. Саме тому вона вийшла двома мовами й доступна на відкритих платформах — Amazon і Yakaboo. Окрім цього, видання було передано до державних і наукових бібліотек України, щоб цей досвід був доступний і в освітньому, і в науковому середовищі.
Книга присвячена системній інтеграції пристроїв керування акумуляторними батареями. Основні розділи охоплюють типи та класифікацію акумуляторів, архітектуру систем безперебійного живлення, принципи побудови універсального BMS-рішення, кастомні алгоритми заряджання і балансування, питання безпеки, моніторингу та віддаленого керування, а також практичні сценарії застосування в телекомунікаціях і критичній інфраструктурі. Найважче було писати про обмеження та компроміси — ті моменти, де не існує ідеальних рішень і доводиться свідомо балансувати між надійністю, швидкістю зарядки, довговічністю батарей і умовами реальної експлуатації.
Найскладніше також було працювати над розділами, де описуються обмеження систем керування акумуляторними батареями, питання деградації, теплових режимів і компроміси між швидкістю заряджання, безпекою та довговічністю. Ці теми вимагали максимально точних формулювань — без спрощень і без ілюзії «ідеальних рішень». Найбільше ж задоволення приносили розділи, присвячені системній інтеграції та практичним сценаріям використання, де можна показати, як теоретичні підходи працюють у реальних умовах експлуатації телекомунікаційних і енергетичних систем.
Книга представлена в бібліотеках і включена до переліку рекомендованої літератури в робочій програмі Львівської політехніки для студентів технічних спеціальностей, що підтверджує її практичну та освітню цінність. Я сприймаю це насамперед як велику відповідальність. Для мене важливо, щоб студенти працювали не лише з теорією, а й розуміли, як інженерні рішення поводяться в реальних умовах. Якщо мій практичний досвід допомагає комусь краще зрозуміти ці процеси або уникнути типових помилок на початку кар’єри, значить книга виконує свою задачу. Я мав досвід читання лекцій студентам і добре знаю, наскільки для них важлива саме практика, а не лише теорія.
Головна ідея книги в тому, що енергією та акумуляторними системами потрібно не просто користуватися, а свідомо керувати ними на основі даних, прогнозування та системного інженерного мислення.
У майбутньому планую продовжувати наукові публікації. Якщо накопичиться досвід, який варто передати, я вважаю правильним це фіксувати. Для мене це радше природне продовження інженерної роботи, ніж окремий творчий проєкт.
Про цінності
Для мене інженерія — це відповідальність за наслідки власних рішень. Інженер має не лише створювати технології, а й розуміти, як вони поводяться в реальних умовах, із якими ризиками працюють і як впливають на людей та інфраструктуру. У сучасному світі місія інженера — робити складні системи надійнішими, прозорішими й передбачуванішими, особливо там, де від цього залежить безпека і стійкість критичних процесів.
Це швидше все разом. І професія, і відповідальність, і спосіб бути корисним там, де технічні рішення мають реальні наслідки. Бізнес — це форма, яка дозволяє таким рішенням працювати й розвиватися, але в основі для мене завжди залишається інженерний зміст і практична користь.
Якби давав одну пораду молодим інженерам, які хочуть створювати щось своє, то вона була б такою: не так важливо, з чого ви починаєте — з ідеї чи з проблеми. Головне — будувати рішення поступово, завжди перевіряючи їх на практиці. Своє з’являється тоді, коли ти добре розумієш обмеження, відповідальність і наслідки того, що створюєш.
Моя енергія завжди береться з розуміння сенсу роботи й відповідальності за результат, особливо в непрості моменти.
У мене немає одного конкретного кумира. Мене більше надихають інженери, які роками тихо роблять свою справу — беруть складні задачі, доводять рішення до робочого стану і несуть відповідальність за результат. Для мене важливі не гучні імена, а приклади системної, послідовної роботи, яка реально змінює середовище навколо.
Я вважаю, що технічні рішення мають працювати на користь людей, а не створювати додаткову складність або ризики. Тобто, думати не лише про функціональність, а й про наслідки, безпеку та реальні умови, в яких ці технології використовуються.
Якби мені запропонували велику суму за технологію, але з умовою, що вона не буде доступна в Україні — не погодився б. Фінансова сторона важлива, але для мене принципово, щоб технологія залишалася доступною там, де вона реально потрібна. Я точно не розглядаю рішення, які свідомо обмежують її практичне застосування.
І саме тому я не бачу суперечності між прибутком і суспільним впливом. Прибуток важливий, бо він робить технологію життєздатною і дозволяє їй розвиватися. Суспільний вплив — це те, заради чого інженерні рішення мають сенс. Коли технологія справді корисна і відповідально впроваджується, ці речі можна і потрібно поєднувати.
Якщо говорити про війну, то вона змінила не стільки мої погляди, скільки відчуття часу й відповідальності. Як інженер я почав інакше сприймати власні рішення: тепер важливо, щоб система не просто працювала, а щоб вона витримувала невизначеність, помилки й зовнішній тиск. Порівняно з довоєнним періодом зникло відчуття «нормальних умов» — з’явилося розуміння, що саме крайні сценарії мають бути основою для проєктування.
Я завжди вірив, що користь — це не вибір, а внутрішня норма. У складні моменти стає особливо ясно: ти або робиш те, що вмієш найкраще, або втрачаєш сенс власної професії. Для мене робота — це не форма участі у війні, а спосіб залишатися на своєму місці й тримати те, що від мене залежить. Я є співвласником компанії разом із двома іншими партнерами, і в межах партнерської домовленості очолюю технічний напрям як окрему, самостійну нішу. Усі ключові технічні рішення я обговорюю з партнерами в межах корпоративної моделі управління. Моя роль зосереджена на архітектурі мережі, інженерних рішеннях і розвитку технологічної стратегії компанії.
Загалом мене найбільше вражає не окремий героїзм, а стійкість як щоденна норма. Те, як люди працюють, допомагають одне одному і тримають відповідальність навіть у виснажених умовах.
Хотілося б, щоб після перемоги Україна будувала енергетику й телеком з урахуванням пережитого досвіду — зі ставкою на стійкість, резервування й надійність.
Після війни Україна має бути країною, яка будує всі ключові системи з урахуванням реальних ризиків, а не лише мирних сценаріїв. Стійкість, децентралізація й здатність швидко адаптуватися мають стати основою готовності до будь-яких викликів.
