6 листопада 1951 року Київський телецентр на Хрещатику розпочав регулярне мовлення — цю дату вважають днем народження післявоєнного київського телебачення. Нова телевежа та сучасна студія зробили столицю одним із перших міст Європи з відновленим телевізійним мовленням.
Зведення телецентру тривало лише два роки. Будівництво першої черги розпочалося 1949 року і включало студію «Б» та телевежу заввишки 192 метри. Керівництво вимагало завершити роботи до 7 листопада — офіційного свята Жовтневої революції.
Тестовий запуск відбувся днем раніше, 5 листопада. Працівники студії розвезли телевізори родичам у різні райони міста для перевірки якості сигналу. Під час показу фільму «Алітет іде в гори» стався курйозний випадок — плівку намотали навиворіт, через що персонажі рухалися у зворотному напрямку. Після технічної паузи плівку перемотали правильно.
Офіційна прем’єра мовлення пройшла наступного дня. Кияни побачили фільм про Леніна та Сталіна під назвою «Велика заграва». А 7 листопада стався справжній прорив — глядачі вперше спостерігали пряму трансляцію параду на центральному проспекті міста. Це був перший досвід прямого ефіру в історії телебачення України.
Підписуйтесь на Mediasat у Telegram: тут найцікавіші новини ТБ та телекому
Ідея створення телецентру належала Микиті Хрущову, який очолював УРСР у повоєнний період. Ще 1945 року він звернувся до центрального керівництва з проханням виділити кошти на телевізійний проєкт у Києві. Союзний уряд затвердив фінансування обсягом 43 мільйони рублів. Завдяки цим коштам споруду звели в рекордно короткі терміни.
Київський телецентр став третім у країні після московського та ленінградського. Водночас це був перший телецентр серед усіх союзних республік. Для будівництва розробили спеціальний проєкт, який передбачав використання найсучаснішого на той час обладнання. Телецентр працював зі стандартом розгортки зображення на 625 рядків, який згодом став загальноєвропейським.
Технічні можливості київської телевежі перевершували московські. Висота споруди дозволяла охоплювати сигналом значно більшу територію порівняно з Шуховською вежею, яка була нижчою. Це забезпечувало кращу якість приймання сигналу в різних районах Києва.
На початку 1951 року в столиці налічувалося близько 600 телевізорів. Упродовж наступних двох років їхня кількість зросла до понад семи тисяч. Найпопулярнішою моделлю став «КВН-49-1», який мав невеликий екран із додатковою збільшувальною лінзою. Телевізори залишалися рідкісним явищем, тому мешканці збиралися цілими дворами, щоб подивитися передачі.
Регулярне мовлення після запуску складалося з двох трансляцій на тиждень. Кожна програма тривала до двох годин і переважно складалася з показів кінофільмів. Восени 1952 року в ефірі з’явилися перші диктори — Новела Серапіонова, Олена Ніколаєва та Ольга Даниленко. Вони мали читати тексти напам’ять без використання суфлера. При цьому професія вимагала бездоганного зовнішнього вигляду, хоча зарплата становила лише 55 рублів.
Перші спроби телевізійного мовлення в Києві датуються лютим 1939 року. Тоді в невеликій студії на розі Інститутської та Хрещатика проводили експериментальні передачі тривалістю 40 хвилин. Проте кількість телевізійних приймачів у киян була мінімальною. Під час німецької окупації студію повністю знищили.
Саме тому 6 листопада 1951 року вважається офіційною датою народження післявоєнного телевізійного мовлення в Україні. Ця подія стала початком нової ери, з якої розвинулося сучасне українське телебачення.
