Ви могли цього не знати: 13 фактів про українське радіо

Датою народження українського радіо, як відомо, вважається 16 листопада 1924 року – день, коли в місті Харкові (тодішній столиці УРСР) в ефір вийшла перша радіопрограма. Після здобуття Україною незалежності саме цю дату було обрано в якості професійного свята всіх радійників, телевізійників та зв’язківців.

А от стосовно дати народження недержавного радіомовлення на території України, то тут чіткої інформації немає. Деякі джерела вказують, що таке радіомовлення розпочалося у 30-х роках минулого сторіччя у Львові, який тоді, як відомо, перебував під контролем Польщі. Звісно, вказуючи на те, що ця радіостанція була, фактично, не українською, а польською та носила назву «Lwowska fala» («Львівська хвиля»).

Щоправда, більш прискіпливі дослідники історії українського радіо вказують на те, що ця історія – не більше ніж легенда, і насправді такої радіостанції не існувало. А що ж було? А була розважально-гумористична програма, яка мала назву «На веселій львівській хвилі» та виходила протягом кількох років в ефір радіостанції «Polske Radio Lwow» – тобто, львівської філії тодішнього Польського державного радіо. Ведучі цієї програми імітували «народну львівську говірку», яка являла собою суміш української та польської мов із вкрапленням слів з німецької, їдишу та мов інших народів, які мешкали на Галичині ще за «бабці Австрії» та залишили свій слід в місцевій культурі та фольклорі. Але, як би там не було, львів’яни не забули «Веселу львівську хвилю», і коли на початку 90-х, після здобуття Україною незалежності, у Львові почали з’являтися приватні радіостанції, одна з них отримала назву «Львівська хвиля».

З інформацією про першу українську недержавну радіостанцію, що з’явилася вже, так би мовити, у «новітні часи», на початку 90-х, теж немає чіткої ясності. За це звання «змагаються» три радіостанції: одеський «Глас», павлоградська «Самара» і львівська «Незалежність».

Цікаво, що всі три радіостанції існують досі, ведуть самостійне мовлення і використовують ті самі позивні. Щоправда, скажімо, «Незалежність» на момент свого народження не була на всі 100% незалежною від державних структур: рішення про створення станції ухвалила Львівська міська рада, а сама станція спочатку мовила не в ефірі, а по мережі дротового радіо Львова у спеціально відведених їй часових відрізках, а трохи згодом використовувала короткохвильовий діапазон.

Однак, тут слід зважати і на особливість тієї епохи – коли радянська система розвалювалася, а українська лише формувалася, не існувало чіткого законодавства, і засновникам нових ЗМІ треба було якось підлаштовуватися під існуючі тоді законодавчі рамки. Власне, саме через ці особливості й важко чітко назвати першу українську недержавну радіостанцію – адже на той час, по суті, іноді було важко відрізнити піратське мовлення від законного. Та й приватні компанії (в будь-якому секторі) іноді могли проіснувати лічені дні чи тижні, а потім зникнути без сліду.

А ось у Києві, на відміну від регіонів, все було більш-менш унормовано. Зрештою, це й не дивно – все-таки столиця. Тому й назва першої столичної недержавної радіостанції не викликає жодних сумнівів: нею була радіостанція «Радіо РОКС – Україна», яка почала мовлення у Києві навесні 1992 року.

Однак, все теж було не так просто. Адже у перші два роки існування станції її власне мовлення складалося лише з інформаційних випусків та рекламних блоків (які до того ж виходили в ефір нерегулярно), а більшу частину ефіру складали ретрансляції програм з… Норвегії.

Справа у тому, що ідея створення радіостанції, орієнтованої на трансляцію якісної західної музики і створеної «за лекалами» західних FM-станцій, народилася ще в радянські часи, коли про появу в ефірі приватних радіостанцій ще було годі мріяти.

Однак, вихід було знайдено: станцію, яка замислювалася ще як «загальносоюзний проєкт», було вирішено створити «під дахом» спільного підприємства, облаштувавши її студію за межами СРСР та оформивши її мовлення в різних куточках тодішнього союзу як ретрансляцію. Розвивати проєкт взялося спільне радянсько-угорське підприємство «РОКС» (назва якого розшифровувалася як «Российское объединение коммерции и строительства»). Власне, спочатку і студію станції планувалося облаштувати в Угорщині, однак, щось не склалося, і студію було обладнано в Осло – зважаючи на той факт, що кістяк творчого колективу станції складали колишні працівники Скандинавської редакції Всесоюзного радіо.

Офіційно «РОКС» вперше вийшов в ефір в російському Санкт-Петербурзі – на початку 1991 року (за іншими даними – в грудні 1990). Однак, деякі джерела вказують на те, що першим містом мовлення станції став литовський Вільнюс, але, на жаль, станція там пропрацювала зовсім недовго: вже незабаром після її запуску відбувся штурм вільнюської телевежі, під час якого передавач станції було виведено з ладу, і вона так і не відновила мовлення у цьому місті. У Києві ж станція, як вже було згадано вище, почала мовлення вже після здобуття Україною незалежності – відповідно, було створено суто українську радіостанцію, яка вже здійснювала ретрансляцію і створювала власні програми. Цікаво, що, незважаючи на те, що запуск станції від самого початку планувався і анонсувався на частоті 104.0 МГц, освоїти її вона спромоглася лише у квітні 1993 року, а до того вела мовлення на «нижній» частоті 70.4 МГц.

З літа 1994 року Радіо РОКС – Україна розпочало підготовку повноцінного власного програмного продукту, а навесні 1995-го повністю відмовилося від ретрансляції закордонних програм.

Цікаво, що Радіо РОКС – Україна «відзначилося» чи не найбільшою кількістю змін частот в одному населеному пункті: в різний період станція використовувала у Києві частоти 70.40 МГц, 104.0 МГц, 100.9 МГц, 107.0 МГц, 103.5 МГц, 67.70 МГц та 103.6 МГц (на якій мовить зараз).

Також станція першою в Україні спробувала запустити «сестринський» форматний проєкт – радіостанцію «Радіо Рок Італії», що вела мовлення у Києві у 1994 році, транслюючи у своєму ефірі виключно італійську музику.

Щодо першої у Києві недержавної радіостанції із суто київським ефіром, то нею стало радіо «7-ий канал», що розпочало мовлення у лютому 1993-го року на частоті 69.68 МГц і було афільоване із однойменним столичним телеканалом, входячи разом із ним до складу СП «Українсько-Американське Мовлення».

Власне, і працювало радіо «7-ий канал» за тією ж схемою, за якою мовив однойменний телеканал: в його ефірі виходили програми, створені різноманітними радіостудіями, частина з яких була афільована з телекомпаніями, що працювали в ефірі 7-го телеканалу.

Деякі з цих радіостудій стали предтечами нових, самостійних радіостанцій, що згодом почали мовлення на власних частотах.

Зокрема, на базі «Радіо Київ Арт» згодом було створене ГАЛА-радіо, а з радіостудії «Голос» згодом виросло радіо «Континент».

Тим часом, першою київською недержавною радіостанцією цілком могло стати радіо «РЛМ», яке планувала створити перша у Києві і шалено популярна на початку 90-х телекомпанія «Мегапол».

Радіостанція мала вийти в ефір у 1992 році. Мегаполівці вже почали закупати і монтувати обладнання, домовлятися про частоти та шукати закордонних партнерів, які б допомогли з музичним контентом.

Але, на жаль, щось не склалося, і проєкт довелося закрити, так і не запустивши його в ефір.

Деякі з перших українських радіостанцій розпочинали своє існування із тестового, технічного мовлення. Інші – з ретрансляцій програм закордонних радіостанцій. Але були такі, які тестували своє обладнання, ретранслюючи звукові доріжки супутникових телеканалів. Зокрема, так розпочинало своє існування радіо «ЮТаР» (нині – KISS FM), що з’явилося у Києві у січні 1994 року та протягом кількох місяців транслювало звукову доріжку телеканалу MTV Europe.

У той час українські телеканали працювали у скороченому режимі – в будні трансляцію вмикали лише на кілька вечірніх годин (офіційно – через брак електроенергії, неофіційно – через загострення політичної ситуації у країні напередодні парламентських виборів). Але сфери радіо урядове рішення не торкнулося – тому кияни мали змогу принаймні слухати MTV по радіо, та ще й у стереорежимі.

Втім «ЮТаР» був не єдиним, хто тестував своє обладнання «телевізійним» звуком: у 1997 році київська радіостанція «Обрій Плюс» протягом певного часу вела тестове мовлення на частоті 107.9 МГц, використовуючи сигнал супутникового телеканалу MCM.

Одним з проблемних питань, з якими зіштовхувалися перші українські недержавні радіостанції, було питання розповсюдження сигналу. Це сьогодні будь-який мовник може отримати відповідні дозволи та встановити передавач на бажаному радіотрансляційному центрі чи (що трохи складніше, але цілком можливо) – збудувати власну вежу або щоглу.

На початку ж 90-х це питання було не врегульованим, мовники були фактично приречені використовувати технічні майданчики державних передавальних центрів (частина з яких створювалася в радянські часи для розповсюдження певної обмеженої кількості програм, частина – була переобладнана з колишніх «глушилок» західних голосів). І, відповідно, мали користуватися передавачами та антенно-фідерними системами державного радіоцентру. Інакше кажучи, тримати на державній вежі свій власний передавач було неможливо. Але ж і вільних передавачів на радіоцентрі могло не бути. А якщо й були – то часто-густо це були або перероблені передавачі колишніх глушилок, або застаріле обладнання, або просто таке, що не забезпечувало належної якості мовлення.

Однак, вихід було знайдено: деякі радіостанції купували власні передавачі за власні гроші, привозили їх на вежу та передавали їх на баланс державного концерну. Отримуючи в обмін на це солідну знижку на його обслуговування (початок 90-х – епоха суцільного бартеру!). Щоправда, ця схема не була позбавлена певних ризиків. Зокрема, одна з київських радіостанцій на початку 90-х купила і привезла на передавальний центр передавач виробництва відомої фірми Rhode & Schwartz. Він був потужним і достатньо крутим як на той час. Зокрема, він мав подвійний резерв. Тобто, по суті, один передавач складався з двох комплектів, кожен з яких міг підтримувати ефір у випадку виникнення аварійної ситуації або необхідності виконати дрібний ремонт. При чому, розробники передавача заклали в нього можливість окремого налаштування робочої частоти для кожної з «половинок».

Але ж чи передбачали розробники, яким чином цією можливістю скористаються в наших широтах? Цього не відали й власники радіостанції. До того дня, як її технічний директор не розговорився на одній з професійних виставок із керівником конкуруючої радіостанції, який запевнив його у тому, що вони працюють через передавач фірми Rhode & Schwartz. При чому, обидва були переконані у тому, що передавач цієї фірми на київській телевежі лише один: перший сам його привозив, а другий – особисто домовлявся про оренду. Спочатку вони обидва здивувалися. Потім в них обох з’явилися певні неприємні припущення, які підтвердилися після того, як вони приїхали розбиратися на вежу. Як виявилося, передавальний центр тишком-нишком здав в оренду другий комплект передавача однієї радіостанції конкурентам. А на питання про те, як так можна, обом відповіли, що передавач – на балансі передавального центру, і вони самі вирішують, як їм розпоряджатися. Працює – і працює. А те, що технічні характеристики сигналу трохи страждають – так яка різниця? Все одно люди слухають.

Іншою проблемою, яка стояла перед першими українськими недержавними радіостанціями, було питання про те, яким чином забезпечити передачу сигналу зі студії на передавальний центр. Сьогодні це питання вирішується дуже просто: сигнал комутується через оптику, по IP, або через супутник (проблема виникає хіба що з ретрансляторами у віддалених маленьких населених пунктах, куди ще не дійшла оптика).

На початку 90-х цього всього в Україні ще не було, або коштувало дуже і дуже дорого (якщо казати про супутник). Єдиним надійним варіантом було використання радіорелейного каналу зв’язку. Однак, з цим теж були проблеми. Для того, аби цей канал працював, треба було отримати окремий дозвіл на використання частот, дозвіл на встановлення обладнання та купу інших дозволів. І, що головне: з даху будівлі, в якій було обладнано студію, мала бути пряма видимість передавального центру – аби сигнал міг туди потрапити без перешкод. Якщо ж такої видимості не було – необхідно було встановлювати проміжні релейні станції, а отже – отримувати додаткові дозволи та витрачати додаткові кошти. Деякі радіостанції вирішували проблему радикально: монтували студії прямого ефіру безпосередньо на території передавального центру, у кількох десятках метрів від передавача.

Однак, це було таким собі рішенням. По-перше, під час проєктування передавальних центрів ніхто й гадки не мав, що колись хтось там вирішить обладнати студію радіостанції (а то й не одну). Відповідно, монтувати їх доводилося в зовсім не пристосованих для цього технічних кімнатах, на горищі тощо. Де часом не було не те, що де розвернутися, але й дихати було нічим. По-друге, усі ці передавальні центри є режимними об’єктами, що ускладнювало (або взагалі унеможливлювало) запрошення до студії гостей. А по-третє, радіоведучі не надто горіли бажанням працювати в «епіцентрі електромагнітного випромінювання», створюваного десятками різноманітних передавачів сумарною потужністю у сотні кіловат. Ну, працівники передавального центру – то справа одна. Вони й пільги отримують за роботу у «шкідливих» умовах, і взагалі – технарі. А вони – люди творчі, молоді, активні – чому мають страждати? Тому було знайдено ще один простий спосіб комутації сигналу – відносно дешевий і сердитий. А саме – подача сигналу зі студії на передавач через звичайну телефонну лінію. Звісно, якість звуку значно поступалася тій, яку мали станції, що використовували радіорелейні лінії.

Втім, знов таки, у ті часи цим мало хто переймався. Але ж тоді, на початку 90-х, телефонні лінії на АТС ще були в дефіциті, а обладнання – аналоговим. Відповідно, для комутації треба було мати дві лінії – під лівий і правий канал. Іноді власники радіостанцій могли «вибити» для себе лише одну лінію – і тоді станції доводилося транслювати свої програми в моно-режимі (принаймні доти, доки на АТС знайдуть ще одну вільну лінію). При цьому деякі радіостанції бажали лишатися чесними зі своїми слухачами та вимикали на своїх передавачах режим «стерео». Інші ж хитрували, комутуючи передавач таким чином, аби на обидва входи поступав один і той самий сигнал, що давало змогу вмикати стереорежим. На той час це мало певний сенс: більшість приймачів «реагували» на точне налаштування на частоту увімкненням лампочки «стерео». При цьому сама якість звучання більшості станцій була такою, що середній слухач своїми вухами не надто відчував різницю між стерео- і моно. З часом технології змінилися, якість звучання станцій покращилася, а телефонні лінії для комутації сигналу відійшли в минуле. І відсутність стереосигналу почала дратувати слухача, а іноді ставала причиною кумедних випадків.

Один з таких випадків трапився в невеличкому провінційному містечку, де в нормальній якості приймалося лише дві-три радіостанції. І ось одного дня на найбільш рейтинговій з них вирішили замінити обладнання. Запросили людину, яка мала провести модернізацію та все налаштувати. Інженер провозився кілька годин, а коли все було змонтовано і настав час вмикати ефір – раптом виявилося, що один з кабелів був бракований. Відповідно, технічної можливості увімкнути передавач у стереорежимі не було. Часу на те, аби знайти десь в магазині аналогічний кабель в інженера вже теж не було – було пізно, він мав поспішати на потяг. Тому він домовився з керівництвом про те, що увімкне трансляцію в моно-режимі, а потім за два-три тижні, коли в нього буде вільний час, повернеться з потрібним кабелем і все зробить як слід. За кілька тижнів інженер повернувся і все налагодив та запустив передавач вже у стереорежимі. А ще за кілька місяців йому знову довелося відвідати це містечко в якихось справах, і того разу він, серед іншого, зустрівся зі своїм знайомим, який тримав майстерню, де ремонтували побутову електроніку. І, серед іншого, розповів йому цю історію та був щиро здивований, коли його знайомий почав довго і голосно сміятися. А потім сказав: «А, так ось через кого мені постійно морочили голову!». Як виявилося, протягом тих двох-трьох тижнів, коли передавач найрейтинговішої в містечку радіостанції працював в моно-режимі, її постійні слухачі масово несли свої приймачі і музичні центри в майстерню зі скаргами на те, що вони зламалися, бо їхня улюблена станція раптом почала звучати в режимі моно!

Ще однією проблемою, яка стояла і стоїть перед українськими радіостанціями (будь-якої форми власності) є вічна проблема нестачі частотного ресурсу. Інформація про те, що частотний ресурс – вичерпано, що нові частоти навряд чи з’являться, час від часу озвучувалася від самого початку 90-х років. Щоправда, трохи згодом нові частоти з’являлися, спричиняючи новий виток боротьби за них між станціями-конкурентами. Цікаво, що цінність тих чи інших частот і діапазонів протягом всіх цих років зазнала кардинальних змін.

На початку 90-х років найбільшу цінність для мовників становили частоти нижнього піддіапазону УКХ, де на той час майже безроздільно панувало державне радіо, а приватним мовникам діставалися або малопотужні, незручні частоти, або частоти, які звільнилися після відключення в Україні російських радіостанцій. Тому приватні мовники потрохи освоювали верхній піддіапазон УКХ, а ось державне радіо туди виходити не поспішало, вперто чіпляючись за старі технології. Також доволі велику цінність мала можливість мовити на мережі дротового радіо. Зазвичай там транслювали державні мовники – загальноукраїнські та місцеві, однак, деякі приватні радіостанції також спромоглися у ті часи отримати часові відрізки «на дротах». Ближче до кінця 90-х мовники вважали за щастя мати частоти одразу в обох піддіапазонах – дехто навіть намагався пояснювати свої не дуже ідеальні позиції в рейтингах тим, що в них, на відміну від більш популярних конкурентів, немає частоти в нижньому УКХ.

Але вже від початку 2000-х цінність нижнього піддіапазону та дротових мереж почала стрімко знижуватися. Всі вже хотіли мовити на верхніх частотах, де за кожен канал починалися справжні бої між конкурентами. При цьому державне радіо, втративши ініціативу на початку 90-х, потім дуже довго не могло «пробитися» у верхній піддіапазон. Повноцінна розбудова радіомереж Українського радіо на цих хвилях розпочалася лише після 2015-го року, а реально ці мережі було збудовано після створення в Україні Суспільного мовлення. У такій зміні пріоритетів насправді немає нічого дивного – на початку 90-х більшість громадян України користувалася старими радянськими приймачами, на яких був присутній лише нижній піддіапазон УКХ, а мережами дротового радіо було охоплено практично всі населені пункти країни, при цьому у великих містах дротове радіо було трипрограмним. Що ж до верхнього піддіапазону УКХ, то на той час його слухати могла лише відносно невелика кількість власників імпортних магнітол – домашніх чи автомобільних. Зазвичай це були представники молодого покоління, і державне радіо, яке на той час не поспішало освоювати новий діапазон, поступово втрачало цю аудиторію. Ближче до кінця 90-х стара радянська техніка почала виходити з ладу, і паралельно ринок поступово почали заповнювати дешеві китайські приймачі, які мали або обидва піддіапазони, або лише верхній, який таким чином поступово ставав головним у країні.

Тим часом, мережі дротового радіо поступово руйнувалися (а їх відновлення було нерентабельним), а мовлення в АМ-діапазонах середніх та довгих хвиль почало згортатися через збільшення впливу на ці хвилі різноманітних завад. Надалі парк приймачів, здатних приймати хвилі нижнього діапазону, продовжував стрімко скорочуватися – відповідно, мовлення у цьому діапазоні почало втрачати сенс і комерційну привабливість. Сьогодні цей діапазон поступово перетворюється в Україні на нішу, в якій існують некомерційні мовники релігійного спрямування – аудиторія таких станцій, як правило, міцно тримається за улюблену хвилю та знаходить на ринку необхідні пристрої для її прийому. Натомість звання головного остаточно набув верхній піддіапазон, де сьогодні мовить переважна більшість українських радіостанцій. Цей діапазон присутній на шкалі всіх приймачів, що доступні на ринку, його технічні характеристики дозволяють розмістити більшу кількість радіостанцій, а прийнята для нього система стереомовлення з пілот-тоном є сумісною з системою.

До речі, про RDS. Базові функції цієї системи – передача назви радіостанції, а також інформації про композиції і виконавців, що передаються в ефірі, відомі всім. Однак, ця система має й багато інших специфічних функцій, які доволі активно використовуються на Заході в умовах чітко структурованого і сталого ринку, але не набули популярності в Україні (та й взагалі на пост-радянському просторі), де ринок не такий структурований, а чіткі правила гри лише формуються. Мова, зокрема, про функцію вибору альтернативних частот (вона має сенс лише в разі наявності RDS-кодерів на всіх передавачах мережі), або пошук бажаної радіостанції за форматом, в якому вона працює (але для цього потрібна чітка структурованість ринку за форматом).

Ще один спеціальний режим RDS може примусово перемикати приймачі на задані частоти. Розробники системи RDS вкладали у цей режим цілком благородні цілі – дати можливість радіостанціям збільшувати свою аудиторію в момент передачі якоїсь важливої інформації – випусків оперативних новин, повідомлень про погіршення погодних умов чи про затори на автошляхах тощо. В реаліях же українського ринку (та й взагалі на пострадянському просторі) дехто з власників свого часу не встояв перед спокусою «пожартувати», час від часу вмикаючи цей режим, аби таким чином переманювати аудиторію у конкурентів. Звісно, звинувачувати такі станції у порушенні якихось правил не можна – адже, по-перше, використання RDS в Україні жодним чином не регламентоване і не врегульовано правилами. А по-друге, ну хто сказав, що, наприклад, новий гарячий хіт, який звучав в ефірі станції під час активації даного режиму, не був тією надважливою інформацією, яку станція хотіла донести до максимально широкої аудиторії?

І якщо ми вже заговорили про RDS, не можна не згадати про таку послугу, як RDS-пейджинг. У 90-х роках система RDS використовувалася не лише для передачі інформації, яка мала безпосереднє відношення до станції, яка встановила на своєму передавачі кодер, але й для передачі текстових повідомлень абонентам пейджингових систем. Тобто, в проміжок несучої частоти, призначеної для передачі інформації RDS, заводилися також пакети з даними від пейджингової компанії, які таким чином і передавалися в ефір, аби потрапити на пейджери абонентів. Саме через необхідність підтримки роботи системи RDS-пейджингу передавачі деяких радіостанцій, що припиняли роботу вночі, лишалися увімкненими цілодобово – адже система мала працювати 24 години на добу. Сьогодні про систему RDS-пейджингу, напевно, ніхто вже й не згадає. Але, зрештою, чи багато хто пригадає, що таке взагалі пейджер?

Зрештою, розвиток українських радіостанцій на першому етапі «радіобуму» був сповнений експериментів, імпровізацій і, певною мірою, хуліганства. Це зараз мовники перебувають під таким собі «подвійним контролем»: з одного боку, ефір прискіпливо моніторять регуляторні органи, шукаючи порушення, відступи від правил та караючи за це санкціями, з іншого – вони контролюють самі себе, аби випадково не «вислизнути» за якісь усталені рамки, втративши аудиторію чи її частину. А в 90-х роках працівники станцій бавилися, експериментували, жартували, часто балансуючи на межі фолу. І загалом ефір був сповнений анархії та веселощів, де могли існувати і такі рубрики, як «Неперевірені новини» (де ведучий зачитував будь-які повідомлення від слухачів, що надходили на пейджер, навіть найбезглуздіші і найдивакуватіші), і пісні з ненормативною лексикою, і відверті розмови у нічних телефонних шоу, і секс (якого ще незадовго перед тим у нас в країні, як відомо, взагалі не було).

Саме тоді в ефірі одного з українських міст трапилася весела і кумедна історія. На одній із місцевих радіостанцій працював хлопець, який мав талант розповідати пікантні історії, наповнені найвідвертішими фантазіями. Чим він і займався частенько вечорами, телефонуючи з офісу станції до знайомих дівчат, аби розважити їх своїми «дорослими» історіями. Станція завершувала свою роботу десь близько опівночі, але її передавач працював цілодобово. І ось одного такого вечора перед завершенням ефіру ведучі тихенько пробралися до кімнати, де стояла офісна міні-АТС, та перемкнули офісну телефонну лінію на студію. Після чого підняли на пульті відповідний фейдер, і… Десь протягом години всі місто слухало чергову «пікантну» історію, автор якої про це навіть не здогадувався. А «жартівники» у цей час каталися по підлозі від сміху. Наступного дня ті, хто слухав, захоплено ділилися одне з одним враженнями – «Ви чули? Вчора по радіо передавали ТАКЕ…». Ну а працівники станції ще багато років по тому, згадуючи з посмішкою цю історію, додавали: «Ось так і вийшло в ефір перше нічне еротичне радіошоу нашого міста… А, можливо, і всієї України?».

Приблизно наприкінці 90-х – на початку 2000-х, коли в Україні почали формуватися потужні радіогрупи, в радіо почали вкладатися серйозні інвестиції, а саме воно почало перетворюватися з іграшки у великий бізнес, закінчився й період «ефірної анархії». Радіостанції почали виробляти чіткі правила своєї роботи та суворо їх дотримуватися. І ведучий вже не міг вирішувати, що саме має звучати в ефірі та в якій послідовності – цим займалися програмна дирекція та музичні редактори. Щоправда, на першому етапі це не відбило в деяких ведучих бажання «попартизанити», випустивши в ефір якусь «неформатну» пісню для своїх друзів чи просто для себе. Тому керівництво радіостанцій почало вибірково моніторити ефіри своїх ведучих – аби, у випадку чого, «ловити їх на гарячому».

Однак, це теж стало причиною певної кількості кумедних історій. Зокрема, один з ведучих, що працював у ті часи на радіо, згадує про те, як одного дня він вів ефірну зміну, випускав музику – у суворій відповідності до плейлиста. Аж раптом пролунав дзвінок від шефа, який ввічливо поцікавився тим, що це щойно звучало в ефірі і де він це знайшов. Ведучий відповів, що знайшов у фонотеці станції і випустив в ефір відповідно до плейлиста. Шеф висловив своє здивувавння, але врешті зійшлися на тому, що, напевно, музичний редактор помилився. За п’ять хвилин у студії пролунав черговий дзвінок від шефа, який вже більш нервово запитував про те, що звучало в ефірі вчергове, казав, що не вірить у те, що це помилка і пообіцяв вирахувати у ведучого частину зарплати – за порушення правил. Ще за п’ять хвилин у студії пролунав третій дзвінок від шефа, який вже не добирав слів на адресу ведучого і тієї музики, яку він ставить в ефір, та наостанок повідомив ведучому, що його звільнено з роботи. Ведучий ще раз уважно вивчив плейлист і вирішив, що хоч його і звільнено, він має принаймні допрацювати зміну, і пустив в ефір чергову пісню. Раптом у студії пролунав вже четвертий дзвінок від шефа. Ведучий приготувався до найжахливішого, але у слухівці раптом пролунало: «Ну ти це… Не ображайся на мене і викинь з голови все те, що я тобі наговорив за останні хвилини… Я щойно помітив, що мій приймач виявляється було налаштовано зовсім на іншу хвилю!».