- Реклама -

Як сказати українською «битком набитый»? Які є українські аналоги до російських прислів’їв «Первый блин – комом», «На вкус и цвет – товарища нет» та «На безрыбье – и рак рыба»? Що ми купуємо на автозаправці – паливо чи пальне? І чому сміятися над кимось можна лише вилізши на дерево чи піднявшись на балкон?

Вочевидь, дати правильні відповіді на ці питання може далеко не кожен з вас – особливо, якщо ви народилися, зростали і працювали в російському мовному середовищі, а ваше дитинство і юність припали на радянський період. Коли, з огляду на політику формування на «одній шостій» Земної кулі нової спільноти – радянського народу – українська мова поступово витіснялася на маргінес, її вивчення у школі часто-густо зводилося до простої формальності, сфера функціонування обмежувалася, а її саму штучно наближали до норм і правил мови «великого брата».

Нове покоління, народжене в незалежній Україні, зростає вже в інших умовах, маючи значно ширші можливості до вивчення державної мови, та й сфера її використання поступово розширюються, рік за роком і крок за кроком відвойовуючи втрачене. Але проблеми мовних помилок лишаються. І це часом навіть не залежить від мови, якою спілкуються в родині – адже батьки теж можуть робити мовні помилки, особливо – якщо в дитинстві їх не вчили розмовляти правильно. Звісно, є підручники, вчителі, школа. Але ж згадайте себе у дитинстві – чи легко вам було запам’ятати безліч правил, формул, прикладів і текстів, написаних на сторінках підручників чи озвучених старенькою сивою вчителькою? Особливо, коли хочеться провести час із друзями, поганяти м’яча, чи, врешті-решт, увімкнути телевізор, який ось стоїть, у вашій кімнаті, і в якому – мультики?

Стоп! Мультики! Звісно, мультики! Ті, що їх так люблять діти. На героїв яких часом намагаються бути схожими, копіюючи їхні манери і улюблені фрази та розтягуючи діалоги цих героїв на цитати, жарти і шкільні прізвиська! Чому б цим не скористатись? Якщо вже діти так люблять наслідувати «мультяшних» героїв, повторювати коронні фрази, які вони промовляють з екрану, копіювати їхні манери – то чому б не зробити з цих героїв таких собі екранних вчителів, які навчатимуть юних глядачів в легкій і ненав’язливій формі – граючи і розважаючи?

А, справді, чому б ні? – подумали на дитячому телеканалі «ПлюсПлюс» і створили мультсеріал «Говоримо українською», який виходить на телеекрани з початком нового сезону. І 29 серпня, напередодні старту проекту, запросили на прес-бранч журналістів, медіаекспертів та, власне, головну цільову аудиторію серіалу – тобто, дітей. Аби розповісти про те, як з’явилася ідея проекту, хто його автори й ідейні натхненники, як проходив процес створення серій, а також – пригостити різними смаколиками, соками та кока-колою, дати можливість зробити селфі з мультяшними героями, поставити питання. Ну і, звісно, трохи повчитися – а як без того, коли проект є навчальним?

У заході взяли участь виконавчий продюсер телеканалу «ПлюсПлюс» Анна Гончар, генеральний продюсер телеканалу «ПлюсПлюс» та групи нішових каналів холдингу «1+1 Media» Іванна Найда (яка, власне, і є генеральним продюсером нового проекту), керівник відділу ефірного промо та дизайну нішевих каналів холдингу «1+1 Media» Олександр Голездренко (який виступив в ролі режисера мультсеріалу), перший заступник міністра освіти і науки України Павло Хобзей. А також автор книги «100 експрес-уроків української мови», український педагог, теле- та радіоведучий Олександр Авраменко, який, власне, і був ідейним натхненником серіалу.

Канал «ПлюсПлюс», як відомо, є одним з найстаріших дитячих телеканалів України. У серпні поточного року йому виповнилося сім років, п’ять з яких він є лідером ринку. В ефірі телеканалу можна побачити анімаційні фільми від провідних студій-виробників світу. Однак, канал не лише транслює продукцію сторонніх виробників, але й створює власні проекти. Зокрема, як відзначила генеральний продюсер каналу Іванна Найда, канал поставив собі за мету щороку випускати один власний, оригінальний проект локальної спрямованості. Як правило, це проекти, тематика яких безпосередньо пов’язана з Україною, або так чи інакше має задовольняти запити саме українських глядачів. При цьому канал активно співпрацює з Міністерством освіти, координуючи з ним тематику цих оригінальних проектів, які на каналі намагаються запускати щороку до 1 вересня. Більше того, канал фактично має відповідну рекомендацію від Міністерства освіти і потрапив у підручники для учнів молодших класів у вигляді QR-коду. Тобто, діти, які, як відомо, вміють «спілкуватися» з різноманітними ґаджетами краще за дорослих, можуть легко і без проблем потрапити на сайт телеканалу та ознайомитися з усіма його оригінальними проектами соціально-освітньої спрямованості. А також брати участь в різноманітних прив’язаних до них конкурсах, вікторинах, тестах і квестах, підвищуючи тим самим свій інтелект.

Не став винятком з усталених традицій і поточний рік, коли канал вирішив дещо розширити коло своїх партнерів, долучивши до них ще одне міністерство – Міністерство культури. Аби спільними зусиллями розробити та реалізувати новий проект, покликаний популяризувати українську мову серед дитячої аудиторії та сприяти її вивченню.

За словами Іванни Найди, ця ідея вже тривалий час назрівала в головах відповідальних працівників телеканалу, але остаточне бачення майбутнього проекту в них з’явилося після знайомства зі згаданою трохи вище книжкою Олександра Авраменка, матеріали якої дуже добре підходять для реалізації політики «лагідної українізації». І незабаром з’явилася концепція мультсеріалу «Говоримо українською»: було вирішено, що він розповідатиме про пригоди трьох казкових героїв (їх звати Трикутя, Квадрик і Кружко), які пізнають світ, грають в ігри, потрапляють в різноманітні кумедні ситуації. А паралельно – вчаться правильно говорити і своїм прикладом навчають глядачів.

Олександр Авраменко, у свою чергу, зазначив, що він дуже радий появі мультсеріалу. І не лише тому, що в основі лежать матеріали створеної ним книжки. Причини до радості – значно ширші. Пан Авраменко зазначив, що в дитинстві він, як і всі маленькі глядачі, дуже любив мультики. І чудово пам’ятає ті мультфільми, які він тоді дивився, та їхніх героїв. Мультики з його дитинства були чудові, цікаві, веселі. Але, разом з тим, була одна проблема. Тодішнє телебачення показувало мультики про качечку, про Івасика-Телесика, про квіточки, про зайчиків, про багатьох інших казкових героїв – але майже всі тодішні україномовні мультики були відірвані від сучасного йому життя. І це, за словами Олександра Авраменка, робилося свідомо: таким чином радянська влада намагалася ненав’язливо вкладати в голови дітей думку про певну обмеженість, неповноцінність, застарілість української мови. Українську мову свідомо заганяли у такі собі суто «етнографічні рамки», обмежуючи сферу її використання ліричними піснями, народними казками і – у крайньому випадку – якимись розповідями з сільського життя. Звісно, всі ці сфери є невід’ємними складовими культури та історії. Але ж при цьому українська мова свідомо відсікалася від міської тематики, сфери науки, сучасної освіти, молодіжної культури. Україномовного контенту, пов’язаного з цими темами, просто не існувало. Принаймні, дитячого, який, власне, і формує свідомість людини.

І це давало свої плоди. Люди – навіть ті, які цілком пристойно володіли українською мовою – починали соромитися говорити нею на людях, залишаючи її у кращому випадку у сфері домашнього вжитку. Зокрема, пан Авраменко згадав свою сусідку, в якої була дуже чудова «полтавська» українська мова – і всі це чули, бо стіни між квартирами були тонкими, а сусідка була жінкою доволі емоційною, але, щойно виходячи на сходову клітину, вона «перемикалася» на російську, кажучи сусідам «Доброе утро!».

Із здобуттям Україною незалежності ситуація повільно, але почала змінюватися. Однак, контент сам собою не народжується – його має хтось створювати. І Олександр Авраменко став одним з тих, хто вирішив заповнювати існуючі прогалини, створюючи навчальні, освітні та розважальні матеріали будь-якої тематики, які б сприяли популяризації живої української мови у всіх сферах життя сучасної людини. І одним з перших таких продуктів, створених Олександром Авраменком, і стала книжка «100 експрес-уроків української мови», яка пережила вже 6 видань.

В основі книжки – невеличкі життєві історії, що ілюструють ті чи інші правила української мови, поруч з якими – художні ілюстрації. І саме цей підхід – звісно, з урахуванням специфіки, властивої анімації – сподобався керівництву каналу «ПлюсПлюс». Тобто – невеличкі, цікаві історії – часто взяті з реального життя (чи, принаймні, такі, які у цьому реальному житті можуть трапитися), де герої потрапляють в якісь кумедні чи комічні ситуації, пов’язані з неправильним вживанням тих чи інших слів, незнанням фразеологізмів тощо. А потім – допомагають одне одному з цих ситуацій виходити, виправляючи одне одного і навчаючись говорити без помилок.

Олександра Авраменка підтримав Павло Хобзей, згадавши кілька історій з власного життя, коли він, львів’янин, виходець з україномовної родини, сам потрапляв у кумедні ситуації, коли його друзі та знайомі виправляли зроблені ним мовні помилки. У кожній мові є свої тонкощі, і часом навіть ті мови, які ми – справедливо чи за традицією – вважаємо дуже близькими, можуть мати суттєві відмінності в деталях. Наприклад, в українській мові є кличний відмінок, в російській його немає. І люди, що звикли розмовляти російською, частенько забувають про цю особливість. Доводиться виправляти: «Не «пан Павло», а «пане Павле» – ось так треба казати». А тепер такі та подібні рекомендації дітям даватимуть мультиплікаційні герої. Пан Хобзей зізнався, що вже переглянув всі зняті серії і з великим задоволенням готовий рекомендувати їх до перегляду всім юним глядачам. Та повідомив по секрету, що телеканал «ПлюсПлюс» є улюбленим телеканалом його маленької онуки, яку часом не можна відірвати від екрану.

Про сам процес створення мультсеріалу розповів присутнім режисер проекту Олександр Голездренко. Він відзначив, що кожен проект розпочинається з ідеї, в процесі обговорення якої вимальовується його концепція. Яка завжди формується з урахуванням особливостей цільової аудиторії. В даному випадку аудиторія – дитяча. А що люблять діти? Діти люблять цікаві, захоплюючі, пригодницькі історії. Звичайна пізнавальні історія їх цікавить не так, як різні пригоди, мужнє подолання героями якихось перешкод, спільне вирішення проблем. Ось так і були вигадані три герої – Трикутя, Квадрик і Кружко та з’явилася ідея пояснювати мовні правила через повчальні історії, які трапляються в їхньому житті.

Далі починається процес створення сценаріїв кожного з епізодів – над цим на каналі працює ціла група авторів-сценаристів. А після завершення цієї роботи загальний процес вже розподіляється на кілька паралельних малих процесів. Одна група працює над створенням чорнових ескізів, замальовок – цей процес зветься розкадровкою. Під кожною замальовкою розміщується та чи інша частина сценарію – таким чином, виходить щось на кшталт коміксів, такий собі наочний режисерський ілюстрований сценарій. Далі за справу беруться ілюстратори, які вже створюють якісні, професійні образи. А паралельно робиться «аніматика» – такий собі «чорновий мультфільм» з ескізів – це дає творчій групі можливість попередньо зрозуміти для себе, наскільки продукт буде цікавим, зрозумілим та легким для сприйняття і наскільки він може розкрити шляхом анімації письмовий текст, яким є ідеальний хронометраж тощо. На цьому ж етапі робиться чорнова начитка текстів – на каналі працює група професійних акторів-імітаторів голосами яких «говорять» персонажі мультфільмів – як власного виробництва каналу, так і перекладених українською продуктів закордонного виробництва.

Після цього починають працювати аніматори – їхня робота доволі складна і кропітка. В минулому – на момент зародження анімації як жанру – над одним мультфільмом працювала велика кількість аніматорів, які виконували свою роботу не покладаючи рук, але все одно процес створення одного анімаційного фільму міг займати кілька років, адже треба було вручну намалювати дуже багато окремих кадрів! Сьогодні все це трохи спростили комп’ютери та спеціальний софт. Однак, все одно процес йде не дуже швидко. Далі, після створення відеоряду, робиться вже професійне остаточне озвучення, матеріал зводиться, передається на перегляд творчій групі. І в разі, коли все добре – готовий до демонстрації на екрані. У підсумку – у випадку з мультсеріалом «Говоримо українською» – на створення однієї серії тривалістю у три хвилини – йшло приблизно 33 дні, при цьому у виробничому процесі було задіяно 25 осіб. А загалом цих серій – 24. Однак, результат був вартий докладених зусиль. «Якщо ідея гарна, хороша – вона вже приречена на успіх», – зазначив Олександр Голездренко. І, в якості ілюстрації своїх слів, запросив присутніх переглянути одну з серій.

Загалом, при створенні мультсеріалу була використана лише невеличка частина матеріалів книжки Олександра Авраменка. Адже вона писалася для дорослої аудиторії, і творцям мультсеріалу доводилося обирати лише те, що є легким для сприйняття і зрозумілим для дитячої аудиторії. Однак, поява цього проекту та участь в ньому надихнули автора на створення нової книжки – адресованої саме дитячий аудиторії, яка буде презентована у Львові наприкінці вересня. Тому, цілком можливо, що проект згодом отримає своє продовження, і будуть створені нові серії, які розповідатимуть юним глядачам нові повчальні пригоди з життя їхніх улюблених героїв.

Прем’єра мультсеріалу відбулася 2 вересня о 19:00 – надалі він транслюватиметься в ефірі каналу щодня по буднях о цій годині. А після телевізійної, ефірної прем’єри серії з’являтимуться на цифрових платформах каналу в мережі Інтернет. А трохи згодом – і на платформі Міністерства освіти, яка зараз створюється.

Павло Хобзей відзначив ще один момент. В радянський період українська мова штучно наближалася до російської – вилучалися деякі питомо українські слова, замінювалися запозиченнями з російської. Що породило певний мовний хаос. Наприклад, трикутник, який має дві рівні сторони, зветься сьогодні «рівнобедреним». Але ж в українській мові немає слова «бедро» – є «стегно». Колись, давно, було слово «рівнораменний» – від «рамено», частина руки. Однак, згодом воно поступилося місцем запозиченню. І подібних прикладів – безліч. Просто так повернути ці призабуті слова у вжиток – вольовим рішенням – важко, це може викликати нерозуміння з боку деякої частини, неприйняття. Однак, якщо робити це м’яко, через подібні проекти, процес може мати успіх. Адже мова – це живий організм, і люди звикають говорити так, як говорять інші, як говорить оточення. А отже, як зійшлися на думці всі присутні, цей мультсеріал буде корисним не лише для дітей – його варто рекомендувати для сімейного перегляду, адже дорослим з нього теж є чому повчитися.

При вивченні будь-якої мови важливим є наявність мовного середовища. Як відзначив Павло Хобзей, дитина, яка потрапляє у чужу їй країну, вже приблизно за рік може говорити місцевою мовою практично на рівні уродженців цієї країни. А Олександр Авраменко нагадав про вивчення мов методом занурення – коли людина з України їде, наприклад, в Англію, і починає жити в родині місцевих жителів, які не володіють ані українською, ані російською. І вже за кілька тижнів така людина – постійно чуючи поруч англійську – починає сама нею спілкуватися на певному рівні. Так само – деякі наші політики, що вийшли з російськомовних родин. Іноді трапляється так, що вони і з репетиторами займалися, і підручники купували – маючи бажання освоїти мову, а все не виходило. А потрапили у Верховну Раду, у Кабмін, в інші владні структури – і дуже швидко процес пішов. Бо з’явилося україномовне оточення, україномовний фон – наради, засідання, перемовини, консультації. Тому цінність каналу «ПлюсПлюс» і реалізація ним проектів, подібних до «Говоримо українською», полягає у тому, що вони дозволяють створити потрібне мовне середовище і мовний фон у себе вдома.

Тим часом, за словами Іванни Найди, телеканал «ПлюсПлюс» працює вже над створенням нових освітніх проектів. Зокрема, активно готується до виробництва «екологічного» мультсеріалу, в якому піде мова про сортування сміття, використання ґаджетів, економію енергії – загалом, все, що пов’язане з темою екології та захисту природи. Однак, проект «Говоримо українською» заслуговує на продовження – і на каналі дуже сподіваються на підтримку з боку Міністерства культури.

Від себе додамо, що ідея використання кіно- та телевізійної продукції для популяризації мови – не нова. Зокрема, її активно застосовували і застосовують в Ізраїлі, де протягом століття вдалося відродити іврит з біблійно-книжного анабіозу до стану сучасної живої мови. І, вважається, що одним з інструментів формування івритомовного середовища у цій країні, населення якої постійно поповнюється за рахунок новоприбулих репатріантів з різних куточків світу, був саме відео-контент. Через фільми і мультфільми «у широкі маси» запускалися ті чи інші мовні кліше, фразеологізми, каламбури, які поступово ставали звичними для жителів країни. А також – просувалася (і просувається досі – варто лише переглянути сучасні ізраїльські фільми) думка про те, що іврит – це круто, це модно, це сучасно. Що герої, супермени, успішні люди, красиві хлопці і дівчата розмовляють лише івритом – навіть якщо вони його не чули від батьків. А ті, хто принципово роками тримається за якісь інші мови, не бажаючи переходити на іврит, – лишаються невдахами, потерпають від комплексів та депресій, або взагалі представляють якісь маргінальні верстви суспільства.

Україні у цьому плані пощастило більше. На відміну від івриту, українська мова ніколи не виходила з вжитку у повсякденному житті. Коло її носіїв могло зменшуватися, вона витискалася з певних сфер життя – але вона завжди зберігала свій статус живої, розмовної мови. Тому сьогодні перед нами стоїть завдання не сформувати мовне середовище з нуля – воно вже існує, а поглиблювати грамотність та популяризувати це середовище серед громадян країни. А оскільки людська психологія – річ універсальна і практично не відрізняється по всій планеті, то можна сміливо заявити, що те, що спрацювало в одній частині світу, з високою вірогідністю спрацює і в інших його куточках. То чому б не спробувати і не розвивати такі проекти, як «Говоримо українською» від телеканалу «ПлюсПлюс»?

Отже, щодня по буднях о сьомій вечора вмикаємо телеканал «ПлюсПлюс» і вчимося говорити правильно разом з героями мультсеріалу «Говоримо українською».

- Реклама -
Подписывайтесь на наши сообщества в Viber и Telegram
Журналіст, медіа-експерт та «літописець» історії українського радіо. За освітою – філолог (мав навчати діточок розмовляти, читати й писати англійською мовою, а також – любити українську мову та літературу, але так вже склалося, що несу знання дорослим і поважним людям, інформуючи їх про новини зі світу радіо, телебачення та суміжних технологій). За розвитком телебачення і радіо в Україні уважно слідкую з 1990-го року (коли почали з’являтися перші недержавні мовники) – спочатку робив це як пасивний спостерігач, а з лютого 1997 року, коли на шпальтах кіномузичного тижневика «П’ятниця» вперше вийшла моя рубрика «Новини радіо», - вже в якості журналіста. Згодом в різні роки співпрацював з газетою «Хрещатик», а також галузевими журналами «Телерадіокур’єр», «Телемир», «Медиа-Эксперт» та низкою інших видань. З 1998 по 2001 рік працював на радіостанції «Радіо РОКС – Україна», де вперше отримав можливість вивчати життя радіо, так би мовити, «зсередини». Згодом протягом певного часу працював редактором-наповнювачем сайту радіостанції «ХІТ FM», а потім співпрацював ще з низкою радіостанцій в якості копірайтера. З 1999 року веду власний інтернет-портал ProRadio.Org.Ua – один з перших україномовних ресурсів для фахівців в Україні, який став продовженням моєї газетної рубрики «Новини радіо» і повністю присвячений темі радіомовлення в Україні. Люблю класичний хард-рок, ціную оригінальність та нестандартність. Цікавлюсь історією, лінгвістикою, сучасним українським кінематографом та психологією.